Домбі і син - Чарльз Діккенс

Одного дня він спитав, чи то не Сюзаннин голос чувся йому колись.

Флоренс сказала «Так, татку», — і звідалась, чи не хоче він побачити її.

Він одповів: «Дуже хочу», і Сюзанна, не на жарт тремтячи, з’явилася біля його ліжка.

Це, здавалося, принесло йому велике полегшення. Він попросив її, хай не відходить, хай зрозуміє, що він дарує їй колишні її слова, і хай вона залишиться. У них із Флоренс тепер усе зовсім по-іншому, сказав він, і вони тепер дуже щасливі. Нехай-но Сюзанна подивиться! І він притяг гарненьку голівку до подушки, і притулив до своєї.

В такому стані перебув він не один день і тиждень. Нарешті йому — далекій подобі людини, такому кволому, що почути його можна було тільки приклавши вухо до вуст, — трохи полегшало. Тепер навіть якусь невиразну втіху він знаходив у тому, щоб лежати, дивлячись у відкрите вікно на дерева та літнє небо, а ввечері — на захід сонця. Стежив за тінями від хмар та листя, відчуваючи якусь особливу симпатію саме до тіней. Нічого дивного, що він так відчував. Для нього життя та світ і були тінню.

Він почав турбуватися, чи не перевтомлюється Флоренс і, перемагаючи кволість, часто шептав їй: «Іди, погуляй на свіжім повітрі. Іди до чоловіка, любонько». Одного разу, коли Уолтер був у кімнаті, він прикликав його до себе, попросив нахилитись і, стиснувши йому руку, пошепки сказав, що не боїться помирати, довіривши йому свою дитину.

Одного дня надвечір, коли в його кімнаті сиділи Уолтер та Флоренс, — він любив бачити їх біля себе обох, — Флоренс, колисаючи немовля, тихим голосом почала співати пісню, якої часто співала померлому хлопчикові. Спершу він не міг чути цього — підвів тремтячу руку благаючи перестати, але наступного дня попросив повторити пісню й співати йому вечорами. Флоренс так і робила, і слухаючи її, він завжди відвертав обличчя до стіни.

Одного разу Флоренс сиділа біля вікна; кошик з рукоділлям стояв між нею та її колишньою покоївкою, що й досі залишалася їй вірною товаришкою. Містер Домбі задрімав. Була чудова передвечірня пора, до смерку лишалося ще зо дві години, і спокій та тиша навіяли на Флоренс задуму. Вона згадувала той день, коли чоловік, що лежав тепер на ліжку, такий не схожий на себе самого, вперше знайомив її з новою красунею мамою. Дотик руки Уолтера, що сперся на спинку її стільця, змусив її здригнутися.

— Там унизу одна особа хоче поговорити з тобою, люба, — сказав Уолтер.

Їй здалося, що в Уолтера заклопотаний вигляд, і вона і спитала, чи не сталося чогось.

— Ні, ні, серце, — запевнив Уолтер, — я сам бачив того джентльмена і розмовляв з ним. Нічого прикрого не сталося. Ти зійдеш до нього?

Флоренс узяла його під руку, і, доручивши догляд за батьком кароокій місіс Тутс, котра так жваво й моторно орудувала голкою, як тільки й уміють кароокі, спустилася разом із чоловіком униз. У затишній віталеньці, що виходила вікнами на сад, сидів якийсь джентльмен, що при її появі підвівся й рушив їй назустріч, але, завдяки специфічній властивості своїх ніг, завернув в інший бік, де наштовхнувся на стіл.

Тут Флоренс спало на думку, що це — кузен Фінікс, якого вона спершу не впізнала, бо листя знадвору затінювало кімнату. Кузен Фінікс взяв її за руку й поздоровив з одруженням.

— Я, звичайно, хотів би мати нагоду поздоровити вас давніш, — мовив кузен Фінікс, сідаючи, коли сіла Флоренс, — але, фактично кажучи, скоїлося стільки неприємних випадків поспіль — можна б сказати, один одному навздогін, — що я був у збіса поганому гуморі і цілковито не придатний до будь-якого товариського спілкування. Єдине товариство, з яким я спілкувався, було моє власне, і, звичайно, людині, яка була непоганої думки про власні можливості, не дуже лестить дізнатися, що її здатність надокучати собі є, фактично кажучи, абсолютно необмежена.

З якогось майже непомітного збентеження і скутості в поведінці кузена Фінікса, — яка, незважаючи на маленькі некривдні дивацтва, що її супроводжували, залишалася все ж таки джентльменською, — та з вигляду Уолтера, Флоренс здогадалася, що зараз довідається дещо, більш посутньо зв’язане з метою цього візиту.

— Я вже казав моєму другові містерові Гею, — якщо він дозволить мені називати його так, — мовив кузен Фінікс, — як приємно було мені почути, що мій друг Домбі рішуче почав одужувати. Сподіваюся, мій друг Домбі не буде надто сушити собі голову чимсь таким, як втрата маєтків. Не можу сказати, щоб мені самому довелося зазнати якоїсь більшої втрати маєтків, бо, фактично, великих маєтків я ніколи не мав, то й втрачати було нічого. Але те, що можна було втратити, я все ж таки втратив, і не скажу, щоб це мене дуже турбувало. Я знаю, що мій друг Домбі — збіса гонорова людина, і, гадаю, повинен потішатися тим, що всі про нього такої думки. Навіть Томмі Скрюзер, надзвичайно жовчний чоловік, — мій друг Гей напевно його знає, — не в змозі цей факт бодай словом заперечувати.

Флоренс іще виразніше відчула, що кузен Фінікс має щось сказати, і допитливо глянула на нього. Настільки допитливо, що кузен Фінікс одповів, немов питання прозвучало вголос.

— Річ у тім, — мовив він, — що ми з моїм другом Геєм обміркували, чи личить прохати вас про одну послугу, і що я дістав згоду мого друга Гея, — який говорив зі мною надзвичайно приязно й відверто, чим я йому вельми зобов’язаний, — на звернення до вас із цим проханням. Хоч я й певен, що таку люб’язну леді, як чарівна й достойна дочка мого друга Домбі, не треба буде довго просити, проте я щасливий знати, що здобув собі підтримку і схвалення мого впливового друга Гея. За моїх парламентських часів, коли хтось хотів унести якусь пропозицію… тоді це траплялося рідко, бо нас міцно тримали в руках — лідери обох партій були справжнісінькі солдафони, — немов сам чорт їх придумав для таких рядових, бо то не давало нам змоги виставлятися, чого декому аж надто кортіло… отже, хотів я сказати, за моїх парламентських часів, коли комусь дозволялось стрельнути зі свого самопальчика, то вважалося дуже