Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки

Після цього і йому довелося скуштувати розпеченої кочерги, як його братові.

І ось настала Пічкурова черга.

— Добрий день, — привітався він.

— Добрий день, — буркнула королівна і знуджено потяглася. Не хотілося їй розмовляти ще й з третім невдахою.

— Тут страшенно гаряче, — сказав хлопець.

— А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна те саме, що і його братам.

— От добре, то я спечу там свою сороку. Можна? — спокійно спитав Пічкур.

— Гляди, щоб сорока не лопнула на жару, — сказала королівна.

— Не лопне, я обмотаю її лозиною, — відповів хлопець.

— Лозина не обмотається щільно, — не хотіла здаватися королівна.

— Нічого, я зажену оцей клинок, — відповів хлопець.

— На жар капатиме лій, — сказала королівна.

— А я підставлю ось це, щоб не капав, — сказав Пічкур і витяг з торби кухоль.

— Дуже твоя мова закручена, — сказала королівна, аби не мовчати.

— Ні, не закручена, — відповів Пічкур. — Ось що справді закручене.

І він витяг один баранячий ріг.

— Ти ба, другого такого я зроду не бачила! — вигукнула королівна.

— То поглянь! — мовив Пічкур і витяг другий баранячий ріг.

— Ти, мабуть, стоптав свої ноги, щоб заткнути мені рота! — глузливо сказала королівна.

— Ні, не ноги я стоптав, а ось що, — відповів Пічкур і показав стару підошву від черевика.

На це королівна не знайшла що сказати.

— Отже, ти моя, — мовив Пічкур.

І він отримав королівну та ще й півкоролівства разом із нею.

На схід від сонця й на захід від місяця

Був собі колись бідний селянин і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща — найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір’ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують — знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов з хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду. Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

— Добрий вечір, — привітався ведмідь.

— Добрий вечір, — відповів селянин.

— Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний, — сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:

— Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.

Вернувся він до хати та й каже:

— Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.

Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:

— Ні, я з ним нізащо не піду.

Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.

— Прийди, — каже, — по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.

І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір’ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили.

Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полатала свою стареньку одежу і зв’язала у клуночок те, що хотіла взяти з собою.

Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.

їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:

— Ти не боїшся?

— Ні, не боюся.

— От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:

— Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш.

А сам пішов собі геть.

Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м’яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.

Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.

Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.

Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір’ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав:

— Чого ти сумуєш?

— Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.

— На це є рада, — відповів ведмідь. — Але ти повинна пообіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір’ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.

Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:

— Тепер поїдемо до твоїх батьків.

Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.

Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір’ї бігали її брати