На зеленому острові (збірка) - Ів. Грушка
— Еге ж, Іване. То її наречений — еспанського короля син. Вже три дні триває цей бенкет, а тепер, опівночі, на третю ніч, має він взяти її собі за жінку. Тільки ж принцеса його не хоче; вона цілком нещасна. Допоможи ти нам її врятувати. Наші тіла випрядені з імли осінньої, ми не можемо самі вирвати її звідціль!
Іван пообіцяв, що врятує сердешну королівну.
Знялися їздці над королівським садом. Понад столітніми деревами, понад білими стежками та чорною травою роз'їхались широкою хмарою й з усієї сили кинулись на вікна. Коні їх зіп'ялися догори, болісно заскиглили, але забряжчали вікна, та не виломились. У світлиці перелякане панство вискочило з-поза столів, кинулося до чорних вікон, однак побачило там лише відблиск світла з палацу.
Король промовив:
— А, пусте! То лише осінній вітер б'ється у вікна. Нехай собі казиться там, нам же буде тута затишно!
Усі зразу повеселішали; пани сміялися, а панночки почали хвалитися, що вони ані трішечки й не злякалися... Чорні їздці вдруге знялися над столітньою алеєю, над сонними водограями, над мармуровими альтанками. Ще ширшою хмарою розляглися й ударили на вікна. Знову коні зіп'ялися, протяжно заквилили,— вікна затріщали, але витримали.
Ще раз скочили на рівні ноги усі, хто був у світлиці; сам король похмурився, подивився на вікна й промовив:
— І що це, справді, той північний вітер таке сю ніч виробляє!? Але ж не може він нам пошкодити!..
Панство знову посідало за столи, тільки вже нікому не було до сміху.
По-третє розлетілися чорні їздці, закрутились понад садами; цього разу залетіли аж до золочених штахетів, що ними було огороджено королівські сади, широченною хмарою розійшлися по небу й раптом ударились у вікна. Й розлетілись на бризки кришталеві шиби, забряжчали скляні черепки, чорні їздці упали в світлицю, а з ними — й Іван. Пани втікали, спотикаючись на убрусах, тільки сама королівна сиділа мовчки, така хороша, як травнева квітка, але така смутна, мов спіймана пташка.
Іван зіскочив з коня; не зважав, як чорні їздці ганяли панство по залах, а вклонився принцесі й спитав: чи хоче вона чорному еспанському короленкові віддатись, або, коли — ні, то нехай їде з ним, й нічого не боїться.
Королівна одразу згодилась тікати. Іван посадовив її перед себе на чорного коня й вилетів розбитим вікном, а чорні їздці — за ним...
Полинули над лісами та понад луками, над болотами та понад горами; троє морів, дев'ять гір перелетіли — й опинилися в тому лісі, з якого вилетіли.
Вранці другого дня, прокинувшись на печі. Іван подумав, що все те йому тільки снилося. Але ж на білій постелі, де раніше спала його покійна матуся, лежала тепер прекрасна королівна, рожева, як майова квітка й любенько всміхалася уві сні. Коли ж прокинулася,— почала плакати. Кликала прислужниць, щоб її зодягли, умили та намастили парфумами,— однак прислужниць не було. А тим часом ще ніколи в своєму житті сама себе вона не одягала, а тепер мусила. Отож морочилась з тим аж до полудня.
А потім прийшли нові муки. Вивів Іван королівну на двір, показав їй свою хатину й садочок, стару яблуню й трояндовий кущ. Отже ж принцеса злякалася гиндика, коли він на неї злісно розприндився; боялася вона бджілок, що гули, літаючи; та так всього того настрашилася, що ледве знову не розплакалась. Але ж, позаяк вона дуже раділа, що все-таки здихалась еспанського короленка, та ще й до того й Іван припав їй до серця,— то вона себе перемогла.
Іван повів її до лісу на свої улюблені місця. Розважав, намагався її втішити; та тільки ж принцеса звикла ходити по рівних, піском посипаних, стежках, а тепер, у черевичках з високими підборами, мала ходити по коріннях та каміннях. За мох зачіпалися її підбори, ожина чіпляла її за поділ єдвабної сукні — і знову почала вона плакати.
І так було раз-у-раз. До того ж мусила все робити сама: і постіль застелити, і хату причепурити, і квітки на вікнах поливати. Була цілком нещасна; нещасним був з нею й Іван.
Увечері він сказав їй:
— Нема іншої ради — мусиш вернути додому: наша халупка задля тебе занадто мізерна!
Принцеса відповідала, що вона не хоче вертатись, що боїться еспанського короленка, але ж увечері все-таки пішла з Іваном до лісу, покликати чорних їздців, щоб відвезли її до батька.
Тихо в лісі. Місяць ще не зійшов, ніде не тремтить жоден листочок... Марно чекають вони, що ось-ось обізвуться вчорашні голоси. Тоді Іван почав кликати сам:
— «Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!»
Нічого...
Гукнув він ще раз, а потім ще й ще.
Ніщо не озвалося.
Так, нічого не дочекавшись, мусили повернутись до хатини.
Не докликались тих їздців і другого вечора. Королівна ж так побивалася, що, якби знала, кудою йти, то й пішки додому пішла би, нехай тільки Іван її доведе.
Звісно, можна те сказати, але ж треба було б, може, й три роки на ту подорож витратити, бо не близький то світ — з Зеленого Острова до землі французької!..
Отже мусила принцеса зостатися в мізерній Івановій халупці.
— Ну, що ж, а чи не взяла б ти одежини, що моя неня