Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

— Дочекаємося, поки Брехло засне, — запропонував Фімка. — А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.

— Світло згасло, — прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. — Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.

— А це правильно? — раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...

Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур — паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.

— Не зовсім правильно, — зітхнув Лонгій-Л’Оккі. — Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри — і нічого більше. Тому все-таки правильно.

Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.

— Десь тут... — почав був Лонгій-Л’Оккі.

Але договорити не встиг.

Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).

Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.

Але він про це, певна річ, не знав.

Частина четверта.

Пензель — добре, а дощик — краще!

Розділ тридцятий,

у якому Пензель виймається, а Брехло прокидається

Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: «Десь тут...» — але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.

— Ось! — пошепки, але гордо повідомив він. — Здобув.

— А що Сигізмунд?

— Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...

— Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, — сказав Лонгій-Л’Оккі. — А де Пензель?

— Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.

— Дозволь, — Лонгій-Л’Оккі взяв у Мірмелеона свої окуляри. У них переливалися фарбами води Озера Кольорової Музики. — Я мушу поглянути на Пензель.

— Але ж ви не збираєтесь... — здригнувся Фімка. Він уявив собі, що станеться, якщо Сигізмунд раптом прокинеться і побачить їх.

— Збираюся, — зізнався чарівник. Тепер, надягнувши чарівні окуляри, він виглядав солідніше. — Пензель не повинен бути в чиїх попало руках... — Лонгій-Л’Оккі зніяковіло похитав головою: — Він узагалі не повинен був датися Сигізмундові до рук. Тільки — Королю-Маляру або його найближчим родичам. От, принцесі, наприклад... Вірніше, виконуючій обов’язки принцеси. Або пані Бенбоу, вона все-таки мама принцеси, дружини Короля. Але не Брехлу. Та навіть якщо він за допомогою якогось чарівництва і зміг заволодіти Пензлем, до добра це не доведе.

— Це я помітив, — сказав Фімка.

— Ну от, бачиш.

— А як же тоді ви зможете взяти Пензель, якщо він нікому не дається до рук?

— Якщо Сигізмунд зміг, то і я вже щось придумаю. Тим більше, з моїми окулярами. — І Лонгій-Л’Оккі дбайливо погладив оправу. У ній вода з Озера негайно почала переливатися особливо яскравими і приємними барвами, немов відповідала на дотик. — Ходімо, — сказав чарівник. — У нас мало часу.

І вони ввійшли до спальні. Головний Порядник міста Охи спав на ліжку, згорнувшись клубочком і міцно стискаючи Пензель у витягнутих руках. Дійсно, ніби водночас боявся його самого, але й боявся його втратити.

Лонгій-Л’Оккі охнув.

— Він тільки наполовину справжній!

— Як це? — запитав Мось із кишені.

— А так! Тепер зрозуміло, чому він дозволив чужому взяти себе.

— А ще зрозуміло, чому намальовані Брехлом Двері виявилися тільки наполовину справжніми, — здогадався Мось. — Інакше б, Фімко, злопали нас ці ящірки хвостаті! Тільки б вуса та крила залишилися.

— У мене немає ні вусів, ні крил, — образився Фімка. — То що ж, виходить, нам тепер ніколи не вдасться викликати Короля-Маляра? Бо якщо Пензель справжній лише наполовину, виходить, і ті особливі Двері не відчиняться.

— Щось вигадаємо, — підморгнув йому Лонгій-Л’Оккі. — Спершу заберемо те, що є.

Він обережно, самими кінчиками пальців взяв Пензель. Потім потягнув його до себе.

Сигізмунд заворочався уві сні і, причмокуючи губами, смикнувся. Відпускати Пензель він не хотів, але й не прокидався.

Лонгій-Л’Оккі потягнув трохи сильніше.

— Не виходить, — прошепотів він. — Допоможіть. Фімка взявся за Пензель, а чеширські таргани вибігли з кишені й заходилися обережно лоскотати Сигізмунда, щоб той перевернувся і розкрив кулаки. Привид Гороб’янія через свою безтілесність допомогти нічим не міг, тому він завмер біля вікна і видивлявся, чи не помітив їх хтось із вулиці; там поки що було спокійно.

— Тягніть! — скомандував Мірмелеон. — Раз! Два!..

Один із Мосей, видно, таки розбудив Брехла: той, не розплющуючи очей, потягнувся, щоб почухатися, і випустив Пензель.

— Три! — закінчив Мірмелеон. — Продано!! ...Потім він, звичайно, перепрошував і казав, що закричав за звичкою. Але це було потім.

А зараз вони опинилися в одній кімнаті з розбудженим і розлюченим Сигізмундом.

Розділ тридцять перший,

який повинен був іти раніше, перед тридцятим і навіть двадцять дев’ятим, але розлігся саме тут і нікуди йти не бажає!

Сигізмундові сьогодні випала важка днинка. Коли Лонгій-Л’Оккі і Рету-Де-Мон принесли йому пісковий годинник, він саме побачив, що Пензель тільки наполовину справжній. А, відповідно, наполовину — підмінений. І значить...

Тут уже Сигізмундові стало не до жартів і не до подарунків. Якщо Пензель наполовину підмінений, виходить, усе, що він малював, не спрацює зовсім. Тут не буде за принципом «ти — мені, я — тобі», — в Охах мають силу зовсім інші