Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ви знаєте, — сказала Гаррієт, — нашу історію, історію обох моїх братів, зв’язану з тим безталанним, нещасливим джентльменом, про якого ви щойно так переконливо говорили. Ви знаєте, які ми — і Джон, і я — невибагливі і як мало треба нам грошей, по довгих роках такого життя, яке ми вели, тим паче, що Джон, дякуючи вам, заробляє зараз цілком достатньо. Ви не здогадуєтесь, про яку послугу прийшла я просити вас?
— Навряд. Ще хвилину тому здогадувався, а тепер, мабуть, ні.
— Про покійного брата я не казатиму. Якщо мертві знають, що ми робимо, то й… ви мене розумієте. Про живого я могла б багато чого сказати, але досить і того, що він вважає своїм обов’язком те, для чого я й прийшла просити вашої допомоги, і не заспокоїться, поки не виконає його.
Вона знову підвела очі, і обличчя її освітлюване радісним світлом, починало здаватись йому дедалі прекраснішим.
— Дорогий сер, — вела вона далі, — все це треба зробити без шуму і потай. Як це зробити — підкажуть ваші досвідченість і знання. Мабуть, містера Домбі можна буде переконати, що якусь частину його статків пощастило врятувати від банкрутства, або що це доброхітна данина його чесності та порядності від декого з тих, хто вів з ним солідні операції, або що це сплата якогось старого, забутого боргу. Способів, напевне, багато, і, думаю, ви виберете найкращий. Послуга, якої у вас прошу, і полягає в тому, щоб зробити це для нас так, як ви вмієте, — шляхетно, великодушно і розважно. І ще в тому, щоб ніколи не говорити про це з Джоном, який буде щасливий лише тоді, коли все це зробиться тихо, без розголосу чи схвалення, щоб нам залишено було якусь невеличку частину спадку, а з решти хай би містер Домбі одержував відсотки до кінця свого живоття, щоб ви не зрадили нашої таємниці, — хоч я цього й так певна, і щоб віднині навіть ми з вами якомога рідше згадували про неї — хай вона лишиться в моїй душі, як ще одна підстава дякувати богові й пишатися та радіти, що маю такого брата.
Таке променисте обличчя може бути тільки у янголів, коли до раю серед ста праведних вступає один розкаяний грішник. Сльози радощів, що виповнили їй очі не лише не затьмарили його, тільки ще більш роз’яснили.
— Я не був готовий до цього, люба Гаррієт, — помовчавши, мовив містер Морфін. — Чи маю я розуміти, що й ви свою частку спадщини хочете повернути на той же добрий намір, що й Джон?
— Звичайно, — відповіла Гаррієт. — Ми ж такий довгий час ділили з ним усе: і турботи, й надії, і наміри. Чи можу ж я вилучити себе з цього? Хіба я не маю права в усьому бути товаришем і спільником моєму братові?
— Борони боже, щоб я цьому перечив!
— Отже, ми можемо сподіватися на вашу поміч? — спитала вона. — Я знала, що можемо!
— Я не був би тим, ким… ким гадаю, я є — принаймні вірю, що є… якби не запевнив вас у цьому всім серцем і душею. Звичайно, можете; і, слово честі, таємниці вашої я не зраджу. Коли ж виявиться, що містер Домбі і справді в тяжкій скруті, — до якої, боюсь, він себе допроводить-таки, не піддаючись на жодні вмовляння, — то я допоможу вам і Джонові здійснити ваш намір.
Вона простягла руку і з щасливим, розчуленим обличчям подякувала йому.
— Гаррієт, — мовив він, затримуючи цю руку, — говорити зараз вам про ціну вашої жертовності — надто, коли йдеться про пожертву лише грошову, — було б і зайвим, і нескромним. Так само, як і радити вам добре обміркувати ваш намір або якось обмежити його. Я не маю права нівечити великий кінець великого діла, нав’язуючись зі своєю нікчемною особою. Зате маю повне право схилити голову перед тим, що ви мені довіряєте, і бути вдоволеним, що виходить воно з вищого і більш натхненного джерела, ніж моя мізерна житейська мудрість. Хочу сказати лише одне: я ваш вірний слуга, і ніким на світі не хотів би бути — тільки вашим слугою і близьким другом.
Вона ще раз сердечно подякувала йому й почала прощатися.
— Ви йдете додому? — спитав він. — Дозвольте провести вас.
— Ні, сьогодні ні, — відказала вона. — Я не йду додому. Мені треба ще зайти в гості, і неодмінно самій. Ви завтра заглянете до нас?
— Гаразд, прийду завтра, — погодився він. — А тим часом подумаю, як найкраще все влаштувати. Та й ви, може, подумаєте про це, люба Гаррієт, і… і, заодно, й про мене?
Він звів її вниз, де на неї чекав кеб, і не була б його хазяйка глуха, то чула б, як, відправивши кеб і йдучи сходами назад, він бурмотів, що всі ми — люди звички, і що то невесела звичка — бути старим парубком.
У себе в кімнаті він узяв віолончель, яка лежала на канапі між двох стільців, сів на свій стілець і, покивуючи головою другому, порожньому, довго-довго ще бриньчав на своєму інструменті. Емоції, що їх він спочатку вкладав у цей інструмент, при всій їх величезній патетичності й ніжності, годі було порівняти з почуттям, що малювалося на його обличчі й призначалося порожньому стільцеві, — останнє було настільки зворушливе, що містер Морфін мусив неодноразово вдаватись до панацеї капітана Катла й щосили терти лице рукавом. Мало-помалу, однак, віолончель, в унісон з його душевним станом, плавно перейшла на мелодію «Гармонійного коваля», і він програвав її знову і знову, поки рум’яне погідне обличчя його заяскріло, як правдивий метал на достеменному ковадлі. Одне слово, віолончель і порожній стілець були супутниками його парубоцького життя ледь не до півночі; і, поки він вечеряє, віолончель, приставлена до стіни в кутку канапи і вщент насичена гармонією цілого цеху гармонійних ковалів, поблимувала, здавалось, своїми зизастими очима на порожній стілець із невимовним розумінням.
Кучер найнятого Гаррієт кеба, очевидно, добре обізнаний з дорогою, петляв завулками передмістя,
