Домбі і син - Чарльз Діккенс

class="book">Таке величне, таке незрівнянне в своїй красі, таке божественно врочисте! Коли він звів на нього свої помутнілі очі — на нього, що вставало спокійне та ясне, байдужне до всіх кривд та гріхів, сподіяних під його промінням від початку світу, — хто скаже, чи не засвітало і в ньому якесь розуміння доброчесності на землі і винагороди за неї на небі? Коли він раз бодай згадав за брата й сестру з крихтою ніжності та каяття — хто скаже, що не було це саме тоді?

А крихта ніжності та каяття була тоді так йому потрібна! Над ним зависла смерть. Він був викреслений зі списку живих і прямував до могили.

Заплатив за квиток до села, куди збирався їхати, і бродив самотою по платформі, дивлячись то на колію, що тяглася в один бік долини, то на міст з другого боку, що темнів неподалік, коли раптом, завернувшй в кінці дерев’яного помосту назад, побачив чоловіка, від котрого тікав, — той виходив з дверей, у які він сам щойно ввіходив. Очі їхні зустрілися.

Вражений, він заточився і впав на залізничний насип. Але тут же зірвався на рівні ноги і, відступивши на крок чи два, щоб збільшити відстань між ними, дивився на свого переслідувача, важко і часто дихаючи.

Він почув крик… знову крик… побачив, як налите мстивістю обличчя неначе блідне і повниться жахом… відчув, як двигтить земля… миттю збагнув — воно надлітає… зойкнув… озирнувся… вздрів коло себе два червоних ока, тьмяних і розмитих у денному світлі… був збитий з ніг, підхоплений і кинутий жужмом на зубасті жорна, що мололи його й мололи, одривали кінцівку по кінцівці і, злизнувши огненним язиком струмину його життя, жбурнули в повітря понівечені останки.

Коли упізнаний ним подорожній прийшов до пам’яті, то побачив здаля, як четверо робітників несуть на дошці щось накрите, важке й нерухоме, а інші відганяють кількох собак, що нюшили колію, і притрушують кров жменею попелу.

Розділ п’ятдесят шостий

БАГАТО КОМУ РАДІСТЬ, А БОЙОВОМУ КУРЧАТІ — ГОРЕ

У мічмана життя бурлило. Містер Тутс і Сюзанна нарешті прибули. Молодичка, мов навіженна, погнала на гору, а містер Тутс із Курчам пішли до вітальні.

— О, моя рідна, гарна, люба, мила міс Фло! — вигукнула Заводіяка, влітаючи у кімнату — Хто б думав, що до цього дійде і що я побачу вас тут, моє рідне, кохане серденько, де нема кому доглянути вас, бо й дому рідного у вас нема, але тепер я вже ніколи, ніколи не піду від вас, міс Флой, бо хоч я, може, й не обросла мохом, але я й не перекотикамінь, і серце в мене не камінне, бо інакше воно б не рвалося, як рветься зараз, люба моя, любісінька міс!

Виливаючи ці слова без щонайменшого натяку на будь-які розділові знаки, міс Ніппер стояла навколішках коло своєї панночки й міцно стискала її в обіймах.

— Ой кохана моя, — волала Сюзанна, — я знаю, як усе було, я все-все знаю, моя горличко, і мені просто дух забиває!

— Сюзанно, люба, добра моя Сюзанно! — мовила Флоренс.

— Ой господи! Таж я сама ще мала була, коли за тим дівчаточком ходила! А тепер вона справді, справді виходить заміж? — гукала Сюзанна, нетямлячись від радості та горя, гордощів та досади, і бозна-яких іще суперечливих почувань.

— Хто тобі це сказав? — спитала Флоренс.

— Ах, боже ж мій! Та хто ж як не цей простодушний Тутс? — істерично сміючись, одповіла Сюзанна. — Я одразу знала, що то мусить бути правда, бо він так перейнявся! Це ж таке найвідданіше, найбезневинніше дитя. То моє серденько справді, — Сюзанна зайшлася плачем і знову міцно обняла її,— таки справді виходить заміж?

Мішанина жалощів, утіхи, материнської ніжності та жалю, з якою Заводіяка раз по раз навертала до цього питання, і за кожним таким наворотом заглядала своїй панночці в обличчя, цілувала його, по чому знов клала голову їй на плече, схлипуючи й голублячи її, була найзворушливішим з усіх будь-коли бачених виявів жіночності.

— Годі вже, годі! — ніжно бринів заспокійливий голос Флоренс. — Ну ось, тепер ти знов така, як завжди, дорогенька!

Сидячи на підлозі, в ногах своєї панночки, плачучи й сміючись водночас, одною рукою підносячи хусточку до очей, а другою гладячи Діогена, що лизав їй обличчя, міс Ніппер призналася, що вже приходить до пам’яті, і на доказ цього ще трохи поплакала-посміялася.

— Я… я… я ніколи не бачила такого, як цей Тутс, — сказала Сюзанна, — зроду-віку не бачила!

— Такого доброго, — підказала Флоренс.

— І такого кумедного! — схлипнула Сюзанна. — Треба було його послухати, як їхав зі мною в кареті, з отим нікчемним Курчам на передку!

— А про що говорив, Сюзанно? — несміливо спитала Флоренс.

— О, про лейтенанта Уолтерса, і про капітана Джілса, і про вас, люба моя міс Флой, і про тиху мягиду.

— Тиху могилу! — повторила Флоренс.

— Він каже, — тут Сюзанна зайшлася істеричним сміхом, — що піде в неї зараз же, і з радістю, але, господи помилуй, голубонько міс Флой, не піде він нікуди, бо занадто він тішиться щастям інших, щоб туди іти, він, може, й не Соломон, — своїм звичаєм торохтіла Ніппер, — та я й не кажу цього, але кажу, що менш себелюбної людини людська природа ще не знала!

Все ще в істеричному настрої, міс Ніппер вибухнула після цієї енергійної заяви не надто поміркованим сміхом, а потому повідомила Флоренс, що Тутс чекає внизу й хоче її бачити, — це було б щедрою нагородою за його клопіт пов’язаний з останньою експедицією.

Флоренс попрохала Сюзанну переказати містерові Тутсу, що з приємністю подякує йому за його доброту, і через кілька хвилин Сюзанна приставила цього молодого джентльмена, усе ще вельми скуйовдженого з виду і страшенно недорікуватого в мові.

— Міс Домбі, — мовив містер Тутс. — Мати знову честь с… споглядати… ні, не споглядати… але… я не знаю точно,