Домбі і син - Чарльз Діккенс

смерть, ніж мала просити його, щоб замовив за мене слово, якби те слово й могло мене врятувати. Так! Пішла б на найгіршу смерть, яку лиш вигадати можна! Але моя вічно ненаситна мати пішла до нього від мого імені, розповіла все, як було насправді, й уклінно благала-просила останнього невеличкого дарунку — кількох фунтів — менше, ніж пальців на оцій моїй руці. Хто, як ви думаєте, зі своєї руки ані нівпальця мені не подав у моїй біді — мені, що, як гадав, лежала ниць під його ногами, — навіть у такій марничці, в знак пам’яті, мені відмовив, раденький, що мене зашлють подалі за кордон, звідки я вже не буду йому докучати, бо помру та згнию там? Хто це був, як ви думаєте?

— Чого ви питаєте мене? — повторила Гаррієт.

— А чого ж ви тремтите? — Аліса поклала свою руку на її, заглядаючи їй в обличчя. — Чи не тому, що відповідь у вас на губах? Це був ваш брат Джеймс.

Гаррієт тремтіла дедалі дужче, але погляду від гарячих очей, що впилися в неї, не відводила.

— Коли я довідалася, що ви — його сестра (а це було саме тієї ночі), я, хоча скалічіла та втомлена, повернулась сюди, щоб жбурнути вам ваш дарунок. Мені здавалося тієї ночі, що, скалічіла та втомлена, я б цілий світ обійшла, щоб зарізати його, як побачу, в якомусь глухому куті. Вірите ви, що я щиро цього хотіла?

— Вірю. Але, боже великий, навіщо ви знову прийшли?

— Після того, — сказала Аліса, усе ще не відпускаючи її руки й не зводячи з неї очей, — я його бачила! Я бачила його серед білого дня. Якщо досі у мені жевріла ненависть, то в цю мить вона спалахнула полум’ям. Ви знаєте, що він учинив зло гордій людині і в його особі здобув собі смертельного ворога. Що, коли я виказала його тій людині?

— Виказала! — повторила Гаррієт.

— Що, коли я знайшла одного, хто знав таємницю вашого брата; знав, як він утік; знав, куди втік і він, і його супутниця? Що, коли я змусила того чоловіка викласти все, що він знав, слово в слово, перед отим його ворогом, що слухав у схованці? Що, коли я тим часом сиділа й стежила за обличчям того ворога, і бачила, як воно мінялося, аж змінилося так, що перестало походити на людське? Що, коли я бачила, як він, наче божевільний, кинувся у погоню? Що, коли я знаю, що в цю хвилину він — не так людина, як нелюд, уже в дорозі і, за стільки часу, мав би вже наздогнати його?

— Заберіть руку! — відсахнулася од неї Гаррієт. — Ідіть звідсіля! Мені страшно від вашого дотику!

— Я зробила це, — вела далі Аліса, наче й не чула, і все дивилась на неї палючими очима. — Чи видно по мені, що я дійсно це зробила? Вірите ви тому, що я кажу?

— Боюсь, що мушу вірити. Пустіть мою руку!

— Ні, ще. Ще хвилиночку. Чи можете ви уявити собі, яким повинно було бути моє бажання помсти, коли я зробила це через стільки років?

— Страшним! — мовила Гаррієт.

— Отож, тепер, коли ви мене бачите, — хрипким голосом сказала Аліса, — тут, на колінах, перед вами, коли я торкаюся отак вашої руки й дивлюся отак вам в обличчя, ви можете повірити, що щирість, із якого я говорю, — це ке проста щирість, а те, що відбулося в моїй душі — не просто боротьба. Мені соромно вимовити це слово, але я змилосердилась. Я зневажаю себе; я змагалася з собою цілу ніч і цілий день. Але я, не знати чому, змилосердилась над ним і хочу виправити те, що наробила, коли ще можна. Я не хотіла б, щоб вони зустрілись, коли його переслідувач сліпий від люті й не тямить себе. Якби ви бачили його вчора ввечері, ви зрозуміли б, яка це небезпека.

— Але як цьому запобігти? Що я можу зробити? — скрикнула Гаррієт.

— Цілу ніч, — квапливо провадила Аліса, — він мені маривєя — хоч я не спала — весь у крові. Цілий день мені здавалося, що він коло мене.

— Що я можу зробити? — здригнувшись від її слів, повторила Гаррієт.

— Коли ви можете послати когось до нього, або написати йому, або переказати — не гайте часу. Він у Діжоні. Знаєте ви таке місто і де воно?

— Знаю.

— Застережіть його, що той, кого він зробив собі ворогом осатанів, і що він погано його знає, коли не боїться з ним зустрітися. Перекажіть, що ворог його уже в дорозі — я знаю це — і не бариться. Вмовте його, щоб тікав, поки ще не пізно, — якщо ще не пізно, — і уникав зустрічі з ним. За якийсь місяць-два все буде цілком інакше. Нехай зустрінуться: тільки щоб я не знала. Де завгодно — аби не там! Коли завгодно — аби не тепер! Хай його ворог шукає його й знаходить сам — тільки не з моєю допомогою! На моїй голові і без цього гріхів доволі.

Вогонь уже не виблискував в її чорнім, як агат, волоссі, на зведенім угору обличчі, в гарячих очах; пальці її вже не стискали руку Гаррієт, і місце, де вона стояла навколішках, було порожнє.

Розділ п’ятдесят четвертий

ВТІКАЧІ

Час — одинадцята вечора; місце — один із номерів у французькім готелі, що складається з півдесятка покоїв: темний, холодний хол, а чи коридор, їдальня, вітальня, спальня і внутрішня вітальня, або будуар, — найменша й найдальша від входу кімната. До номера ведуть великі двостулкові двері з головних сходів, але в кожній кімнаті є ще дві-три пари дверей, які сполучують покої поміж собою або з маленькими коридорчиками, що, як звичайно буває в таких приміщеннях, виводять на чорні сходи й на двір. Номер цей розташований на другому поверсі готелю, такого величезного, що в одному ряді вікон, які виходили на його внутрішнє квадратне подвір’я, вікна номера