Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

— Ще більше, ніж зазвичай. — Марина звузила очі, а наступної миті рвучко озирнулася до Сілке. — І як до цього причетна ти, дівчинко?

— Ну-у-у-у-у… — Сілке посміхнулася й витягла аркуш паперу з внутрішньої кишені сюртука. — Я подумала, що заскочу й покажу вам оце. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, скільки копій уже гуляє містом, хоча перший примірник з’явився лише вчора зранку.

— Тобто? — Марина взяла папірець у Сілке, перш ніж я встигла простягнути руку. — Гм… — Насупившись, вона пробіглася очима згори вниз, відтак насупилася ще дужче, знову звела очі й перечитала все спочатку.

Я чекала, ще й досі помішуючи шоколадний крем і відчуваючи, як перший паросток боязкої цікавості проривається крізь добровільне заціпеніння останніх кількох днів. Потішена усмішка Сілке була доволі промовиста. Сама вона стояла, зціпивши руки за спиною й легенько погойдуючись на підборах.

До кухні сьогодні надходило значно більше замовлень, ніж зазвичай, отже, я мала здогадатися.

Я не здогадалася, тому що старанно не пускала в думки нічого, за винятком шоколаду. Це була єдина безпечна річ, про яку я могла дозволити собі думати, щоранку прокидаючись після пропасних снів, у яких блукала нескінченними тунелями рідної печери, а родичі гукали мене звіддаля.

Я ненавиділа ці сни. Вони наче зумисне намагалися зробити мене нещасною, а це було нечесно, ще й не мало жодного сенсу. Адже була вагома причина для того, щоб не дозволяти собі думати про це. Сам факт того, що я втратила родину, був жахливий, а перейматися з цього приводу було ще гірше!

Цього було достатньо, щоб назавше зневіритися.

Але Горст щойно відніс одразу дев’ять порцій гарячого шоколаду до зали, і зараз ми вже готували наступне замовлення. Клієнти чекали на вісім келихів солодкого шоколадного крему. Отже, за останні двадцять чотири години, упродовж яких я не звертала уваги на те, що відбувалося довкола мене, щось достеменно змінилося.

— І що там написане? — вимогливо спитала я, коли терпець остаточно урвався.

— Краще сама подивися. — Марина підтиснула губи, передаючи мені аркуш. — Особливо, якщо це ти доклала до цього руку.

— Гм. — Сілке прокашлялася, прочищаючи горло. — Власне, Авантюрина доклала до цього руку хіба частково. Розумієте, вона доручила мені взятися за вирішення вашої проблеми, але, коли дійшло до, так би мовити, матеріального втілення, разом із написанням і друком…

Я стала роздивлятися аркуш, який тримала в руках, — і голос Сілке віддалився. Це була друкована рекламна листівка, така сама, які вкрили місто, лежали, знехтувані, на тротуарі й були прикріплені до ліхтарних стовпів. Гарненьким, вигадливим шрифтом на ній було надруковано:

Цим засвідчуємо, що, попри всі чутки, які свідчать на користь протилежного, шоколатьє з «Шоколадного серця» ніколи не визнавала, що є харчемагом. Також вона жодного разу ані публічно, ані в приватній розмові не погоджувалася з тими, хто стверджував, буцімто харчемаг бере участь у створенні її унікального шоколаду. Натомість вважає, що суспільство має знати: вона шокована й розлючена через ці позбавлені підстав нарікання стосовно її славетного полум’яного гарячого шоколаду й інших духмяних і неповторних смаколиків, які ви маєте змогу скуштувати виключно в шоколадному будинку «Шоколадне серце» на вулиці Кенінґштрассе, 13, у Третьому районі.

Певна річ, оскільки вона не дозволяє стороннім заходити до своєї кухні й нікого з відвідувачів туди не пускає, беззаперечних доказів не-магічного походження її шоколаду ми надати не можемо.

Але ми впевнені, що всім притомним громадянам вистачить чесного слова славнозвісної шоколатьє-відлюдниці стосовно того, що жодна магія не була залучена до створення її вишуканих смаколиків, хай навіть яким непереконливим може здатися це твердження…

Я перегорнула аркуш, але текст уривався. Уривався так несподівано, наче… наче натякав на щось. Це мені не сподобалося. Від самої думки про харчемагів у мене перехопило дух. Спина в тому місці, де мали бути крила, несамовито зачухалася. Мені довелося роздратовано струснути плечима, щоб переконатися, що їх там і досі немає.

— Що це?

— Бздура якась, — форкнула Марина. — От що воно таке!

— Це реклама! — вигукнула Сілке. — І просто чудова! — Вона широко нам усміхнулася. — Отже, щодо моєї винагороди…

— Реклама? — Марина скинула руки. — Радше вже брехня й наклеп! Наче я не здатна впоратися з власним шоколадом без допомоги якогось харчемага-нероби, що вештатиметься моєю кухнею!

— Але ж тут написано, що ви не користуєтеся допомогою харчемага! — нагадала я їй, показуючи на аркуш. — Дивіться-но, це ж кілька разів тут повторюється!

— Ти справді так вважаєш? — Вона, роздратовано загарчавши, вихопила в мене листівку. — А тепер глянь-но ще раз, юна леді, і цього разу ввімкни голову! Ці слова кажуть одне, але мають на увазі геть інше!

— Та це ж ідеальна реклама! — наполягала Сілке. — Ніхто, навіть лорд-мер не матиме змоги стверджувати, що ви збрехали!

— Але кожний, хто прочитає цю бздуру, вирішить, що я тут, у себе на кухні, ховаю харчемага! — Марина рвучко розвернулася, звинувачувально змахнувши листівкою. — Не знаю, як тобі у твоєму віці спала на думку така ідея, дівчинко, а тим паче як ти спромоглася це надрукувати, але з усіх найобурливіших, найнедоречніших, найпомилковіших, найнедоладніших…

Двостулкові двері розчахнулися, і до кухні увійшов Горст, такий блідий і розгублений, що навіть Марина затнулася на півслові. Двері захряснулися в нього за спиною.

— Ну? — вигукнула вона. — Що ще? Яка ще біда сталася?

Горст не відповів. Звів руку. Вона тремтіла, і в ній була та сама знайома біла листівка.

— А, то от у чому річ… — мовила Марина. — Я знаю, це нісенітниця, але…

— Ні, — видушив Горст, голос його тремтів. — Річ це в тім. — Листівка затріпотіла й випала з його пальців на підлогу. Він потупив очі, наче не тямлячи, як вона туди потрапила. — Ну, тобто..

Він скуйовдив тремтливою рукою короткі й густі чорні кучері й глибоко зітхнув. Коли він знову заговорив, голос уже трохи більше скидався на його звичний глибокий тон.

— Ця листівка — чудовий задум, слово честі, і нам треба знайти того, хто за цим стоїть, і віддячити йому від усього серця…

— Ага! — Сілке переможно скинула голову й посміхнулася. — А я ж казала!

— Але…

Горст наче й не чув. Навіть не помітивши, що його перервали, він знову втупився в Марину, судомно глитаючи.

— От просто зараз, отам, у залі, чекають нові відвідувачі, яких привабила ця листівка, — мовив він. — І в них термінове замовлення на три порції твого найкращого шоколаду. Негайно.

— Та вони ж усі завжди квапляться, ці відвідувачі, — форкнула Марина, знизавши широкими плечима, і знову повернулася до пічки. — Гаразд, хай стають у чергу і отримають