Джордж і таємний ключ до Всесвіту - Люсі Хокінг

Вчитель питально дивився на Джорджа, який уже не мав жодних сумнівів: із професором Віздоком щось явно не так.

— Таке враження, — професор Віздок накреслив у повітрі якусь фігуру, — що він просто полетів у космос і не повернувся звідти. Гм? Що скажеш, Джордже? Думаєш, так воно і є?

Учитель не зводив із Джорджа погляду, так ніби хотів почути, що Ерік як у воду канув.

— Взагалі-то, — сказав Джордж, — я бачив його сьогодні вранці.

То, звісно, була неправда, але щось підказувало, що треба відповісти саме так.

— Хай йому грець! — сердито пробурмотів професор Віздок, зірвавшись з лавки. — Нікчемні хлопчиська!

І, не буркнувши ні слова, пішов геть.

Джордж заховав коробочку з обідом і вирішив повернутися до дошки оголошень та пошукати у смітнику свій камінь. Кваплячись коридором, він уже майже проминув кабінет професора Віздока, як звідти почулися крики. Джордж завмер на місці.

— Я ж сказав вам передати записку! — прохрипів знайомий голос професора Віздока.

— Ми й передали, — проскиглив хлопчачий голос, надто вже схожий на голос Рінґо.

— Не може бути! — не відступав від свого професор Віздок. — Не передали ви її, і крапка.

Джордж слухав би і далі, але продзвенів дзвоник, а йому конче треба було відшукати свого особливого космічного каменя перед початком уроку. Проте коли він дійшов до смітника, того вже витрусили. Всередині був тільки порожній мішок. Міні-супутник Сатурна канув у лету.

Розділ двадцятий

Коли Джордж вертався по обіді додому, надворі лило як з відра. З темно-сірого неба вивергалися холодні потоки води. Автівки прорізали великі калюжі посеред дороги, здіймаючи на хідник брудні хвилі. Доки Джордж дістався до своєї вулиці, то вже дрижав від холоду. Він дійшов аж до будинку Еріка й збентежено тупцяв на ґанку. Йому страшенно кортіло натиснути на кнопку дзвінка й попросити науковця допомогти йому із завтрашньою пезентацією. До того ж хотілось дізнатися, чому професор Віздок гадає, наче той кудись зник. Проте Джордж боявся, що Ерік досі на нього злий і відішле його геть. Дзвонити чи не дзвонити? Як бути? Тим часом небо почорніло, зненацька вдарив грім. Дощ став ще ряснішим, і Джордж нарешті прийняв рішення. Треба попросили Еріка про допомогу й розказати йому про професора Віздока. Він вирішив зібратися з духом і подзвонити.

Дін-дон! Джордж почекав кілька секунд — тиша. Він подумав, чи не подзвонити йому, бува, ще раз, як раптом двері відчинилися, а з-за них з’явилася Ерікова голова.

— Джордж! — радісно вигукнув Ерік. — Це ти! Заходь!

Він висунув свою довгу руку й затягнув Джорджа всередину, захряснувши двері. Зовсім цього не сподівавшись, Джордж опинився в Еріка у коридорі — вода з його мокрої куртки капотіла на паркет.

— Мені д-д-д-уже прикро, — сказав він, затинаючись.

— За що? — здивовано запитав Ерік. — Що ти наробив?

— За Енні... за комету... і за Космоса, — нагадав йому Джордж.

— А, та я вже про це й забув! — мовив Ерік. — Ну, але раз ти вже згадав — не хвилюйся, усе гаразд. Енні розповіла мені, що то була її ідея, а не твоя, і що це вона затягнула тебе в космос. Воно справді так було?

Він подивився на Джорджа з-над своїх окулярів із товстими скельцями — його ясні очі блищали.

— Ем-м... так, саме так і було, — полегшено зітхнув Джордж.

— Тому це я мав би тебе перепросити, — продовжив Ерік, — за те, що поквапився з хибними висновками. Замість врахувати всі докази, я просто довірився здоровому глузду — або ж, іншими словами, упередженості — і прийняв цілковито неправильне рішення.

Джордж не до кінця його зрозумів, тому просто хитнув головою. З бібліотеки долинали чиїсь голоси.

— У вас вечірка? — запитав хлопець.

— Ну, щось таке, — відповів Ерік. — Це вечірка науковців, тож ми звемо її конференцією. Може, зайдеш і послухаєш? Тобі має бути цікаво. Ми говоримо про Марс. Енні, на жаль, цього не почує, бо вона і досі у бабусі. Але якщо ти залишишся, то зможеш їй потім про все розповісти.

— О, звісно, залюбки! — вигукнув Джордж, на радощах забувши про свою презентацію і професора Віздока. Він зняв мокру куртку й пішов слідом за Еріком до бібліотеки, звідки було чути жіночий голос.

— ...тому ми з колегами наполегливо рекомендуємо ретельно дослідити нашого найближчого сусіда. Врешті-решт, хтозна, що нам вдасться знайти під червоною поверхнею...

Ерік і Джордж зайшли навшпиньки до бібліотеки. Тепер вона мала зовсім інший вигляд, ніж коли Джордж бачив її востаннє. Всі книжки вишикувались на полицях, на стінах у рамках висіли знімки Всесвіту, а в кутку лежала купка охайно складених скафандрів. На стільцях посеред кімнати сиділа група науковців. Вони були наче зліплені з різного тіста — мабуть, поз’їжджалися з усіх усюд. Ерік показав Джорджеві вільне місце й притис палець до губ — мовляв, сиди тихо.

Перед слухачами виступала висока вродлива жінка з рудою косою — такою довгою, що сягала аж до пояса. Вона всміхнулась науковцям, що зібралися на конференцію, а її зелені очі заблищали. У намальованому Космосом вікні над її головою виднілася червона планета. Рудоволоса пані продовжила свою промову.

— Є висока ймовірність, що ознаки життя — якщо воно й справді колись давно існувало на Марсі — не лежать на самій поверхні. Не забуваймо, що час до часу піщані бурі кардинально змінюють поверхню планети, ховаючи минуле нашого червоного сусіда все глибше й глибше під шари неорганічного пилу.

Доки вона промовляла, з вікна Космоса було видно колосальну піщану бурю, що лютувала на всій поверхні планети Марс.

Ерік нахилився до Джорджа й прошепотів:

— Вона має на увазі, що навіть якщо на Марсі і було життя, сьогодні ми не