Що не день, то субота - Пауль Маар

Диво дивне стало там — В дзеркалі сидів АРАМ!

— Арам? — запитали діти. — А що це таке?

— А от послухайте далі, — таємниче мовив Суботик. — І, може, ви самі здогадаєтесь.

Він повторив останній рядок:

В дзеркалі сидів Арам!

А тоді продекламував далі:

— Тю! — сказали два бики. — Дзеркало міня боки, Все у ньому навпаки, Ми икиб, а не бики... От тоді пішли надвір Кіт, бики, стоніжка, тхір, Дві ворони, їжаки, Поросята й слимаки, Бо ніхто не знав до ладу, Як Араму дати раду.

— Молодець, Робінзоне! — похвалив учитель Суботика й підвівся. — А тепер, діти, ідіть додому. Дзвоник уже давно продзвонив.

Трохи згодом Суботик неквапом прийшов додому і постукав у вікно до пана Пляшкера.

Пан Пляшкер відчинив вікно, подивився, чи нікого нема поблизу, і втяг Суботика до кімнати.

— То ти справді був у школі? — запитав він.

— Аякже, тату!

— А ти вчився в багатьох учителів? — запитав пан Пляшкер.

— Так, у багатьох...

— І хто ж з-поміж них виявився найкращий?

— Найкращий? — перепитав Суботик і замислився. — Найкращий той, хто провів сьогодні урок віршування.

— Це, мабуть, був учитель мови та літератури, — сказав пан Пляшкер. — Такий високий, стрункий, з русявим чубом.

Суботик пирснув зо сміху.

— Ні, тату,— сказав він. — Це був маленький товстунчик з рудою щетиною. І, якщо я не помиляюся, на ньому був водолазний костюм.

10 травня. ЧЕТВЕР

У четвер пан Пляшкер прокинувся сам.

— Диво та й годі! — промовив він. — І будильник не дзвонить, і Суботик не співає!

Він глянув на годинник — була одинадцята година.

— А що, може, заспівати? — обізвався Суботик.

Прив’язавши пасок пана Пляшкера за рейку для гардин, він гойдався на ньому, неначе на гойдалці.

— Ой ні, не треба! — попросив пан Пляшкер, позіхаючи й потягуючись. — Як добре я сьогодні виспався!

— Мені дуже хотілося, щоб ви добре виспались,— сказав Суботик, гойдаючись. — Тому я грався тихо-тихесенько.

Пан Пляшкер довго й уважно дивився на Суботика. Як він виріс! Крім того, щоденне вмивання дало свої наслідки: сині цятки майже повністю зникли з обличчя.

Пан Пляшкер знову потягнувся й спитав:

— А що ми робитимемо сьогодні?

— Можемо налити бабі Моркван води в черевики. Або дістати кілька головок сиру і грати на кухні в футбол, — запропонував Суботик. — А можна протягти мотузок від шафи до лампи й учитися танцювати на ньому. Що вам найдужче до вподоби?

— Що мені сьогодні найдужче до вподоби, я знаю. Та яке з того пуття? Чого не можна, того не можна.

— А що ж це таке? — наполягав Суботик.

— Найдужче мені хотілося б цілісінький день пролежати в ліжку, нічого не роблячи. Хіба що трохи почитати...

— А чому ж не можна? — спитав Суботик. — Адже сьогодні вам не треба йти на роботу!

— Бо так не заведено, — спробував пояснити пан Пляшкер. — Ану ж пані Моркван зайде в кімнату й побачить мене в ліжку. Що вона подумає?

— А що ж вона подумає? — здивувався Суботик. — Ну, подумає, наприклад: “Завтра п’ятниця”. Або: “Вчора була середа”. І навіть якщо вона подумає: “Пан Пляшкер лежить у ліжку”, — то що ж тут такого?

— Мене цілий день мучитиме сумління, — зізнався пан Пляшкер.

— Сумління! Сумління! — перекривив його Суботик. — А от я можу три дні поспіль пролежати в ліжку, і мене ніщо не