Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

Мати кинула сумку, сіла, з тривожною цікавістю підвела очі.

— А хто б там ховався? Може, якийсь п'яничка?

— Може, й так. Бо й двірник розказував: прибіг у підвал, а сарайчик водою залило, отой крайній, де нема дверей. Калюжа стоїть, і випливає із сарайчика, що б ти думала? Випливають порожні консервні банки, якісь пляшечки, а потім (це Василь розказує, двірник) глядь — і чуб у нього дибки: пливе свічка у блюдечку, ще й гнотик горить...

«Я знаю, то Бен свічку приніс! Він і в класі зі свічкою бігав, і дошку воском натер, якраз перед контрольною, щоб не бралась крейда».

Звичайно, Женя не обмовилась про Бена, про його походеньки, це тільки промайнуло у неї в думках. Бо для Жені Бен був не просто Бен, а гра, баталії, підвали, таємниці. Одне слово, те, про що не можна, не треба говорити дорослим. І Женя уміла мовчати, про це знав і Бен, хоч і кидався гидким слівцем «шпигунка». Правда, Женя помічала, що в їхні хороші, веселі таємниці стало закрадатися щось погане: Кадуха розколов компанію, одних проганяв, а інших вів подалі з очей, в темні підворіття. А там злодійкуваті шепоти, мідяки з рук у руки, смердючий димок.

«Нічого, — насуплювалась Женя. — Я колись Кадусі скажу. Я таке зроблю...» А що вона скаже, що вона зробить Кадусі, коли той удвічі сильніший за неї? Аби ж була хлопцем, то просто — взяла б за петельки, труснула і прямо у вічі: «Не смій! — процідила б. — Ні Бена, ні хлопців не смій!., водити по закутках!»

Мати почала гадати: хто б то міг нічліжку зробити собі в підвалі? Бач, консервів туди наносив, пляшок, навіть свічкою запасся. Якийсь безпутній п’яничка, не інакше. Ото треба сказати двірникові, щоб на ніч підвал зачиняв на замок.

— Ти слухай, стара, що далі було! — перебив Цибулько й весело зморщив носа. — Ось ти про двірника згадала. А він каже: закрутив у сарайчику пожежний кран (комусь же стукнуло в голову відкрутити його!) і хотів нагору йти. Коли чує — пирхає хтось. У темряві. Диви, може, злодій ховається? Стоїть двірник — і ноги у нього трусяться. Тоді засвітив сірника, глядь — сидить на трубі щось волохатеньке. Коло крана. І зеленими очима на нього лупає. А двірник з переляку за палицю та за ним — по всьому підвалу, каже, ганявся.

Кіндратович глянув на Женю поверх окулярів — весело й хитрувато:

— Ох, я здогадуюсь, що то за птах! Сам його ловив серед ночі!

А мати мовила серйозніше:

— Не подобаються мені оті волохатенькі! Де вони взялися? Може, то Женя щось підстроює?

У Жені вуха загорілися, вона пригнулась над кедами, зашнуровуючи їх, і щось мугикнула батькам: я там знаю, мовляв, де вони беруться, ті волохатенькі! (А під кофтою в неї притаївся Синько і тихенько собі реготав. Мабуть, згадував, як тікали курці від його грози й дощу).

Мати вже впакувала сумку і спитала Женю:

— Ти готова, дочко?

Так, готова! Чи треба їй довго збиратися, коли йдуть до лісу!

Ще в суботу звечора у них тільки й розмов, що про похід у Пущу-Водицю. Галина Степанівна підсмажує м’ясо, тушкує капусту, варить яблучний компот. І Цибулько топчеться заклопотаний, водить окулярами: «Де мій складаний ніж? Куди він пропав?» Ніж чомусь в холодильнику, батько кладе його в сумку, туди ж пакунок сирої картоплі (щоб напекти біля озера), сіль, сірники — всі необхідні дрібнички. Довго впихає м’яча, сердиться, що той не влазить між банками. А Женя прихоплює тільки Трублаїні, може, вдасться трохи почитати, але що там книжка! У неї перед очима вже ліс — жовтогарячий, багряний, зелений, оранжевий, словом, неповторний осінній ліс. І тиша, і свіже повітря, і гриби, що ховаються в листі. А там барбарис і шипшина, що червоним намистом уквітчують голі кущі.

Спокійно, без галасу, без зайвих розмов ітимуть вони лісом: попереду батько, як справжній турист — у спортивній куртці, в кедах, через плече палиця, а на палиці важкенька господарська сумка. У матері теж ціпок, ним вона копирсається в сухому листі, шукає груздів або ж маслят. А Женя — вона десь позаду, підстрибує, крутить головою, як дурненьке теля, що вирвалось на волю: там дятел, там прошмигнула білка, там пурхнув пізній метелик «павине око», з чорними печатками на крилах. І добре Жені, що батьки в неї молоді, не люблять сидіти дома, що вони побували разом і на Десні, і в Криму, і в Полтаві, і в Чернігові, їздили аж на кордон до Брестської фортеці — одне слово, де вони тільки не мандрували, і завжди в таких подорожах їхня сім’я ставала ще дружнішою, ще радіснішою, і завжди їм було за свято побути разом, усією трійцею, аж поки... аж поки батько не зустрічав компаньйона з «міжнародних питань». Тоді тягло його на трибуни. «Леді й джентльмени! Схаменіться! Чорний смог повис над планетою!..»

На щастя, таке з Цибульком траплялося рідко. І коли наступало свято чи вихідний день, Василь Кіндратович, як правило, перший казав: «Поїхали! На лоно природи! Дома ні за яку ціну!» І вони збиралися й рушали з міста — у ліс, до річки, у заповідні місця. З кожного походу мати приносила додому щось дороге й пам’ятне їй — пучок барвінку, дивовижної форми шишку, яскраве осіннє листя. Квіти або гілочку вона ставила у воду й раділа: «Женю, подивись, як гарно!» А коли їздили в Чернігів, викопала на лузі кущ поліської м’яти, посадила у себе на балконі. Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір...

Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.

— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: