Сестри-вампірки 2 - Надя Фендріх
Опинившись нарешті в зоопарку, чоловік напружено прислухався до тиші. І дійсно: десь далеко лунали голоси. Нарешті! Нарешті він піймає зграю вампірів на гарячому! І хай будуть з ним наручники, тенета і часникостріл!..
Слава Лудо!
Якоб прийшов на озеро першим і взявся облаштовувати житло. Розбити шатро бедуїна самотужки виявилося непростим завданням, але Якоб уявив собі, як здивуються друзі, коли прийдуть і побачать на березі озера такий чудовий намет, як захоплено заблищать очі у Сільванії… Добряче попотівши з шатром, Якоб викупався в озері. Тим часом уже почало сутеніти, але ніхто так і не прийшов. Ні Лудо, ні Дака, ні Сільванія… Якоб занервував. Схоже, тут знову не обійшлося без Мурдо! Все-таки Сільванія закохалася в цього рокера, а його й знати тепер не хоче. Але ж Якоб навмисне прихопив із собою гітару, щоб зіграти друзям пару пісень. А може, він просто помилився? Може, похід призначено на завтра? Або щось трапилося? Втім, який сенс сидіти тут і мучитися в здогадах, якщо можна зателефонувати?
Якоб дістав із кишені телефон і з надією набрав номер Сільванії. На протилежному боці пролунали довгі гудки, але так ніхто й не озвався. Якоб благально дивився на фото Сільванії на екрані свого телефону: «Відповідай-но!» Але відповіді не було.
– Супер… – пробурмотів Якоб, скидаючи виклик.
***
Раптом під магічним полотном, що огортало Сільванію, щось заблимало, завибрувало і розлилося мелодійною треллю.
Ксантор гнівно зиркнув на Сільванію.
– Це в тебе?
– Ні-і-і-і… – пробелькотіла Сільванія.
Але телефон не замовкав.
– Мобільні телефони під час обряду мають бути вимкнені! Невже незрозуміло? – гаркнув Ксантор.
Телефон замовк.
– От і добре! Тепер нам ніщо не завадить! – прошипів Ксантор і, схопивши Сільванію, блиснув іклами.
– Ні! Будь ласка, відпусти мене! Мамо! Тату! Якобе! – закричала Сільванія.
Але Ксантор так і не встиг вкусити її, тому що цієї ж миті Дака штовхнула його так сильно, що Карл-Хайнц ледь не беркицнувся з її плеча.
– Відпусти її! – наказала Дака.
Не тямлячи себе від люті, Ксантор обернувся і гнівно зиркнув на неї. Карл-Хайнц затремтів від переляку і споганив повітря. За непристойним звуком відчувся запах, що затьмарив своєю силою всі «аромати» вольєра.
– Це що таке? – гидливо затискаючи ніс, запитав Ксантор.
– Це Карл-Хайнц, – сухо відповіла Дака.
Тут терпець Ксантору геть урвався.
– Як мені набридла ця плутанина! Це ж свято, і ми повинні його належно провести! Жодних телефонів, жодних п’явок, що раз у раз пукають! Невже це так складно? – Ксантор зітхнув. – Нічого ви не розумієте у вампірських обрядах. Молодь взагалі не тямить у таких речах. Ненавиджу!
– Босе! Я зловив його! – радісно хрокнув Флоксо.
Йому нарешті вдалося піймати Лудо, але той так сильно відбивався, що охоронцеві Ксантора довелося засунути його в кошик з кормом для тварин.
Сидячи в кошику, Лудо гарячково озирався. Кошик був дуже високий. Звідси дівчаткам ніяк не зарадиш. Поруч із Лудо стояв автомат з сухим кормом. До однієї з полиць було притулено граблі. Схопивши жменю сухого корму, Лудо почав кидати ним у Флоксо.
– Гей! – образився той.
Цієї миті Сільванія озирнулася. Їй здалося, ніби все, що відбувається, вона десь бачила. Точно! Саме так все було у видінні Лудо – він же розповідав! За стійлом з’явилася кульгава постать. Це був Дірк ван Комбаст.
– Адже це вже було, Лудо! У твоєму видінні! Подивися: тут і сухий корм, і гер ван Комбаст! Він позаду тебе! Швидше згадуй, що ще було в твоїх видіннях! Що ти робив?
Лудо задумався. Спогади почали спливати в його пам’яті. Він подивився на мисливця за вампірами і на граблі.
– Годі! Цить! Усім мовчати! Porrokolerox! – заревів Ксантор і знову налаштувався вкусити Сільванію.
Сільванія, Дака і Гелена відчайдушно заверещали від жаху, як раптом з неба звалився… Мурдо!
Він підлетів до Ксантора і, приземлившись, щосили відштовхнув того від Даки.
– Відпусти її! Ти зовсім збожеволів?! Що ти робиш?!
– Тебе це не стосується! – зашипів Ксантор. – Забирайся! Геть!
– Ще й як стосується! Ти, схоже, зовсім не усвідомлюєш, що робиш! – гнівно блискаючи очима, вигукнув Мурдо.
– Я хочу ПОМСТИ! – вискнув Ксантор і кинувся з кулаками на Мурдо. Зчинилася відчайдушна боротьба, і Мурдо вийшов би з неї переможцем, якби до бійки не долучився товстун Флоксо.
Сільванія подивилася на Лудо очима, повними відчаю.
– Зроби що-небудь! Бодай що-небудь, – благала вона.
Лудо заплющив очі. Раптом він щосили штовхнув граблі. Ті впали, зачепивши при цьому полицю. Та завалилася на голову Діркові ван Комбасту.
Від несподіванки чоловік випустив з рук пилосос. Впавши на землю, прилад увімкнувся. Спочатку шланг пилососа звивався гадюкою, а потім випростався і випустив у повітря хмарку часникового диму. Та згодом щось пішло не так: шланг раптом описав дугу і – БАЦ! – лійка опинилася біля підборіддя Дірка.
– А-а-а-а-а-а-а! – закричав не своїм голосом Дірк і, втративши рівновагу, сів просто на металеве зуб’я грабель. – К-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! – заволав бідолаха.
Світ не чув досі такого верескливого «Кі!». Забувши про бійку, всі троє вампірів затулили вуха і заплющили очі від страшного болю. Здавалося, ще трохи – і вони перетворяться на попіл. Але тут Ксантор дав охоронцеві наказ іти, і вони хутко забралися геть. З останніх сил полетів і Мурдо.
– А Мурдо чому полетів? – розгублено запитала Дака, дивлячись йому вслід.
– Я тобі все потім поясню, сестричко, – кинувшись їй на шию, з полегшенням сказала Сільванія.
– Слава Дракулі! – вигукнула Гелена, пригорнувши сестер.
– Ото вже ні, слава Лудо! – посміхнулася Сільванія.
Лудо зі співчуттям дивився на Дірка ван Комбаста. Мисливець за вампірами лежав на землі, скоцюрбившись від болю.
– Кі-і-і-і-і-і-і-і… Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я… О-О-О-О-О-О! – волав він, щоправда, вже не так верескливо.
Лудо стало совісно.
– Вибачте, гере ван Комбаст, – сказав він. – Мені правда шкода, що так вийшло. Можна я вам допоможу?
***
На озеро опустилася ніч. Якоб розвів багаття. Милуючись язичками полум’я, він поринув у роздуми. Дивно це все. Він узяв із собою гітару, поставив шатро, але чому ж поруч із ним немає Сільванії? Якоб в сотий раз за вечір подивився на телефон: ні повідомлення, ні пропущеного виклику. Якоб загасив багаття. «Отже, все скінчено, – подумав він. – Нема про що більше говорити. На добраніч».
Хто давнє пом’яне…
Дірку ван Комбасту допомагали гуртом. Дака і Сільванія взяли його попід руки. Лудо тягнув часникостріл. Гелена уважно стежила, щоб на дорозі не було ні горбків, ні канавок.
– Тільки не впусти часникостріл! – командував Дірк. – Він нам усім життя врятував!
Ці слова мали певну слушність. Та, помітивши здивовані погляди Сільванії, Даки і Гелени, Лудо вирішив утриматися від пояснень.
Охаючи і крекчучи, вони наблизилися до головного входу зоопарку. Тієї ж миті там пригальмував автомобіль «швидкої допомоги». З нього вискочила Урсула.
– Дірку! – закричала вона. Жінка з лиця спала від хвилювання.
– Урсуло! – вигукнув Дірк. А вже його обличчя, навпаки, сяяло від щастя.
Кинувшись одне одному в обійми, вони злилися в пристрасному поцілунку.
– Оце так! – присвиснула Дака.
– Дірку, ти живий! – прошепотіла Урсула. – Слава богу! Я так за тебе хвилювалася, що просто не могла всидіти на роботі.
Вчинок Урсули торкнув мисливця за вампірами до глибини душі.
– Урсуло… – ніжно сказав він.
– Я так злякалася за тебе! Ця твоя операція. Тобі хоч вдалося зібрати докази?
Дірк ван Комбаст самовдоволено посміхнувся.
– Ще і які! У мене навіть є свідки. Але знаєш, все це неважливо. Найголовніше, що ми знайшли одне одного і тепер завжди будемо разом!
Забувши про все на світі, вони ніжно
