Вогонь і крига - Ерін Хантер

— О, чудово. Тоді поїмо пізніше, — нявкнув Вогнесерд. — То що ж, за мною.

— Так, Вогнесерде.

Молода кицька дивилася на нього сповненими захвату очима. Смуток, який змією скрутився у животі Вогнесерда після розмови із Сіросмугом, тепер нарешті поступився теплим гордощам. Він повернувся і рушив до входу в табір.

Попелапка промчала повз нього і кинулась у папоротяний тунель. Вогнесердові довелося підбігти, щоб порівнятися з нею.

— Здається, я казав «за мною»! — гукнув він, видряпуючись услід за нею на протилежний бік байраку.

— Але я хотіла глянути на краєвид з вершечка, — заперечила Попелапка.

Вогнесерд кинувся навздогін. Він легко обігнав її, видерся на вершок і заходився вмиватися, спостерігаючи заразом, як вона дряпається з каменя на камінь. Коли Попелапка, зрештою, видерлася нагору, то вже сопіла як ковальський міх, але навіть це не поменшило її ентузіазму.

— Поглянь на дерева! Вони наче зроблені з Місяцескелі, — захоплено прошепотіла вона.

Кицька мала рацію. Дерева навколо них виблискували сріблом у сонячному промінні.

— Побережи сили, — застеріг він. — Сьогодні ще далека дорога.

— А, добре. Гаразд. Куди зараз? — вона нетерпляче тупцяла лапками по землі, готова стрімголов кинутися в кущі.

— Біжи за мною, — нявкнув Вогнесерд. Тоді грайливо примружив очі. — І цього разу таки справді біжи!

Новоспечений наставник прямував до стежки, що пролягала вздовж схилу, просто до піщаного гаю, де він навчався полювати і битися.

— Тут ми зазвичай будемо тренуватися, — пояснив Вогнесерд.

Упродовж зеленлисту дерева, що рівним колом обступали невеличку галявину, пропускали м’яке матове світло. Зараз же холодне денне проміння лилося просто на промерзлу руду землю.

— Багато повень тому тут текла річка. Від неї досі ще зостався невеличкий струмок он за тим узвишшям, — нявкнув Вогнесерд, вказуючи напрямок мордочкою. — Влітку він зазвичай пересихає. Саме там я спіймав свою першу здобич.

— А що ти спіймав? — Попелапка не дочекалася відповіді. — А він замерзне? Гляньмо, чи там є лід! — вона забігла до гаю і помчала на узвишшя.

— Іншим разом глянеш! — гукнув Вогнесерд.

Але Попелапка все бігла, і наставнику довелося бігти за нею. Він спинився поруч із ученицею на самому вершечку, і вони разом глянули вниз, на струмок. Береги вкрилися кригою, але швидкість води на середині піщаного річища не дала йому замерзнути повністю.

— Зараз тут багато не вловиш, — нявкнула Попелапка. — Хіба рибу.

Сам вид місця, де він колись піймав свою першу здобич, сповнив Вогнесерда щасливими спогадами. Він спостерігав, як Попелапка, стоячи на березі, витягує шию і намагається зазирнути у чорну воду.

— Я б на твоєму місці залишив риболовлю Річковому Клану, — застеріг її Вогнесерд. — Якщо їм подобається мочити шерсть — хай собі мочать. А мені сухі лапи якось більше подобаються.

Попелапка мотала кола довкруж нього.

— Що далі?

Її захват вкупі з його власними новацькими спогадами наснажили Вогнесерда. Він метнувся вперед, кинувши через плече:

— Совине Дерево!

Попелапка помчала за ним, задерши свій коротенький пухнастий хвостик.

Вони пробігли поваленим деревом через струмок — сам Вогнесерд не раз ним користався.

— Там далі гостре каміння, але цей шлях коротший. Тож обережно! — кінець укритого памороззю стовбура і пень на протилежному березі були оббіловані від кори. — Він слизький, коли намокає або замерзає.

Наставник пропустив Попелапку вперед, тримаючись позаду, на випадок якщо вона послизнеться. Струмок був неглибокий, але вода у ньому — крижана, а Попелапка була ще надто маленька, щоб її хутро захищало від води.

Вона легко пробігла стовбуром, і Вогнесерд відчув гордощі за неї, коли побачив, як його учениця зістрибує на землю на протилежному березі.

— Чудово, — промуркотів він.

Попелапка засяяла і нявкнула.

— Дякую. То де ж Совине Дерево?

— Сюди! — Вогнесерд кинувся вперед через підлісок.

Із часів зеленлисту папороть стала бурою. Під кінець падолисту її приб’ють до землі дощ і вітер, але поки що кущі ще височіли, потріскуючи на вітрі. Вогнесерд із Попелапкою забігли під переплетені гілки папороті.

Попереду височів масивний дуб, виділяючись із-поміж довколишніх дерев. Попелапка задерла голову, намагаючись розгледіти верхівку.

— Там справді живуть сови? — нявкнула вона.

— Так, — відповів Вогнесерд. — Бачиш у стовбурі отвір?

Примруживши очі, Попелапка підвела погляд на гілки.

— І як ти знаєш, що то не біляче дупло?

— Принюхайся! — порадив Вогнесерд.

Попелапка гучно вдихнула повітря, однак похитала головою і запитально глянула на наставника.

— Іншим разом я покажу тобі, як пахне білка, — нявкнув Вогнесерд. — Тут їх немає. Жодна білка не наважиться оселитися так близько від совиного гнізда. Глянь на землю, що ти бачиш?

Попелапка спантеличено глянула на землю.

— Листя?

— А що під листям?

Лісова долівка була встелена бурим дубовим листям, ламким від морозу. Попелапка стала нюхати його, аж зненацька зарилася по самі вуха. Коли ж вона підвелася, у її зубах було щось схоже на соснову шишку.

— Фе, воно смердить воронячим їдлом! — плюнула вона. Вогнесерд радісно муркнув. — Ти ж знав, що воно там є, правда?

— Синьозірка так само пожартувала зі мною, коли я був новаком. Ти цей сморід ніколи не забудеш.

— Що це?

— Совина бурубляшка, — пояснив Вогнесерд. Він пригадав, що розповідала йому Синьозірка. — Сови харчуються так само, як ми, але не перетравлюють кістки і шерсть, тож їхні животи просто скручують рештки у такі-от бурубляшки, а тоді вони їх випльовують. Якщо знайдеш отаке під деревом — вважай, ти знайшла сову.

— Нащо б то мені знадобилося шукати сов? — насторожившись, крекнула Попелапка.

Вогнесердові вуса здригнулися, коли він зазирнув у її великі очі — блакитні, як у її матері. Морозошубка, певно, розповідала їй байки старійшин про те, як сови крадуть маленьких кошенят, які не слухаються мами.

— Сови можуть бачити ліс значно краще, ніж ми. Вітряними ночами, коли важко йти на запах, шукай сов — і полюй там, де полюють вони.

Попелапка досі дивилася на нього широко розплющеними очима, але в них більше не було страху. Зрештою, вона кивнула. «То іноді вона таки слухає!» — із полегшенням подумав Вогнесерд.

— Куди далі? — нявкнула Попелапка.

— Великий Сикомор, — вирішив Вогнесерд.

Вони бігли лісом, а сонце підбивалося все вище і вище на блідо-голубому небі. Коти проминули стежку Двоногів і ще один невеличкий струмок. Нарешті вони дісталися до Сикомора.

— Він велетенський! — видихнула Попелапка.

— Дрібновух каже, що новаком залазив на найвищу гілочку, — нявкнув Вогнесерд.

— Не може бути! — здивувалася Попелапка.

— Май на увазі, що коли Дрібновух був новаком, це дерево було ще паростком! — пожартував Вогнесерд.

Кіт ще дивився вгору, коли шурхіт позаду підказав йому, що Попелапка знову кудись чкурнула. Вогнесерд зітхнув і кинувся услід за нею крізь хащі. Попереду він вловив знайомий запах і занервував.