Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

Розділ дев’ятнадцятий,

у якому Сигізмунд бере Пензель у свої руки

Долина Загублених Речей — справді межувала з ще одним експонатом — мешканцем географічного парку. Але не з Урочищем Дитячих Кошмарів, а з Вічною Кригою. Яка, завдяки чарам, перебувала відразу в двох місцях Охів: у Будинку Порядників і в географічному парку.

Тому в Сигізмунда і його компанії не виникло жодних труднощів перебратися в Долину. Навіть підступні шашки, які літали між торосами, не могли ні в кого поцілити, бо рано чи пізно наштовхувалися на погляд єдиного ока адміральши Бенбоу і через це втрачали влучність.

Словом, Сигізмунд із товаришами вибралися з Вічної Криги на доріжку для відвідувачів і рушили в Долину Загублених Речей — де і знайшли Фімку, Мелісу і Мірмелеона (тарганів у Фімчиній кишені вони, звичайно, не помітили).

— Я ж казав! — зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!

— Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! — заявила адміральша. — Занадто уже він підозрілий! І — товстий!

І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів — жорстоко.

Та тут втрутилася Меліса.

— Бабусю! — закричала вона. — Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки — рятував мене!

— Від чого ж він тебе рятував?! — недовірливо поцікавилася адміральша.

— Від небезпек! І взагалі, він добрий.

— І ще я хочу повернутися додому, — сказав Фімка. — Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. — Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.

З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.

— Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! — схлипнула бабця. — Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.

— Бабусю, — втрутилася Меліса. — Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?

— Ну? — не розуміючи, глипнула на неї адміральша.

— У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!

— Справді?!

— Дивись, — і Меліса простягнула адміральші Пензель.

Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його — і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.

— Пані, — сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, — пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, — тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і «малий» категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.

Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?

А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.

Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...

Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.

По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.

Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.

Пригоди закінчилися.

Частина третя

Пензель у руках Сигізмунда!

Розділ двадцятий,

у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри

— Фімко, ти чого так довго? — запитала мама з кімнати.

Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.

Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).

— Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?

— Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...

— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?

— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...

— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.

— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?

Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.

— Мамо, довго ще?

— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але