До катастрофи лишалося кілька секунд - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Ніщо в нас так не родить, як бур’ян, — жартував Женин дідусь-журналіст, ініціатор цієї «будови століття».
Женин тато в цьому році спромігся завезти всього дві тисячі цеглин, чого ледве вистачало лише на четверту частину задуманого і запроектованого. Цегла, акуратно складена під сараєм і накрита руберойдом, теж уже заросла будяками.
Найчастіше у Завалійки наїжджали Женя з Вітасиком. Їм тут дуже подобалося, і вони навіть із дозволу батьків іноді ночували у сусідки баби Секлети. Але боротися з бур’янами вони не вміли та й, чесно кажучи, не дуже й хотіли їх цікавило зовсім інше. Їх цікавила таємниця підземелля колишнього Георгіївського монастиря. Торік Жорі Лук’яненку, якому кілька днів довелося просидіти під землею, здалося, що там хтось живе. Жені й Вітасику, коли вони проникли у підземелля, теж так здалося. Але поки що розгадати таємницю не вдавалося. Наукова експедиція, яка спеціально досліджувала підземелля, нікого там не виявила.
А цього року влітку, рано-вранці, переночувавши у баби Секлети, Женя й Вітасик вже не вперше пішли на кладовище, де в одному зі склепів був хід у підземелля, і раптом побачили, що зі склепу вийшов незнайомий хлопець, приблизно одного з ними віку. У сріблястому спортивному костюмі і темних окулярах. Побачивши Женю й Вітасика, хлопець метнувся в кущі і зник. Вони кинулися за ним, але його, як то кажуть, і слід прохолов. Півдня вони потім нишпорили по всьому селу, по околицях, розпитували, але ніхто не бачив хлопчика у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.
Це було тиждень тому.
І от вони знову їхали у Завалійки і зустріли в електричці Шурика Дармовиса. Жені було так досадно, що вони його зустріли. Хвалиться своєю дачею, а з їхнього «будівництва» підсміюється. Розумник який!
І раптом Шурик сказав:
— Я з таким чуваком цікавим познайомився позавчора. Окуляри в нього — будь здоров! Темні, модні… як із «Матриці».
Шурик любив всяке модне.
Женя й Вітасик вражено перезирнулися.
— Що-що? — роззявив рота Вітасик.
— У сріблястому спортивному костюмі? — спитав Женя.
— А ви його знаєте? — тепер уже здивувався Шурик.
— Ні…
— А чого ж?
— Ну, бачили просто…
— Здаля…
— Здаля! — хмикнув Шурик. — Я говорив з ним. Ці-іка-авий чувак!.. На вигляд — наче ми з вами, ровесник, а насправді якийсь чемпіон, мабуть…
— Чемпіон? Чого ти так думаєш? — спитав Женя.
— А він однією рукою півблока залізобетонного отак узяв і пересунув, наче дерев’яну чурку. А там кілограмів двісті, не менше. Це у сусіда нашого після будівництва лишилося. «Ого!» — кажу. Він мене не бачив, я ззаду підійшов. Він так різко обернувся, що я аж злякався. «Ну ти й мощняга!» — кажу. А він засоромився, махнув рукою… Познайомилися… Його Ноликом звати.
— Ноликом?
— Арнольд, мабуть. А зменшено — Нолик. Як Кукуленка з дев’ятого «Б».
— Ага, — згадав Женя.
Справді, в їхній школі у дев’ятому «Б» вчився Арнольд Кукуленко, якого звали Ноликом.
— А що він там робив, у вас? — спитав Вітасик.
— Не знаю. Когось шукав, по-моєму. Я не встиг розпитати. Мене мама гукнула. Я два кроки одійшов, щоб спитати, що вона хоче, обернувся, а Нолика вже нема. Я потім усі дачі оббігав, весь куток… Так більше й не бачив. А окуляри — во! І костюмчик, і кросівки на товстелезній підошві — фірма!.. А ви де його бачили?
Вітасик і Женя перезирнулися.
— Та на станції, — сказав Женя. — Теж звернули увагу на окуляри.
— Він, мабуть, десь тут на дачі, — сказав Вітасик.
— Але я його раніше ніколи не бачив, — сказав Шурик.
На цьому розмова перервалася, бо електричка зупинилася на станції «Соколівка», і хлопці ледве встигли вискочити на перон.
Дармовис гукнув навздогін:
— Приїздіть у гості! Перша Дачна, сімдесят п’ять!
Розділ III
Вантажник з університетським дипломом
Важко будувати версію, коли немає жодних об’єктивних даних, а доводиться ґрунтуватися лише на умоглядних логічних висновках. На кшталт — оскільки ти працюєш у магазині й тобі відомо, що прийшла велика партія дорогих товарів, ти можеш навести професійних кримінальних злодіїв або й сам (сама) взяти участь у злочині.
Та коли немає жодних матеріальних слідів, жодних речових доказів, доводиться вибудовувати логічні конструкції.
Всі працівники магазину — від директора Варвари Іванівни Зайченко до вантажника Віктора Гавриловича Дармовиса — за такою умоглядною схемою могли бути причетними до злочину.
Це коли їх не бачити, не говорити з ними, не відчувати на собі їхні погляди. Але коли бачиш їхні змарнілі обличчя, їхні нещасні очі, чуєш їхні схвильовані, захриплі голоси — умоглядна схема закручується у спіраль, яка веде в заплутаний лабіринт.
Увечері директорка, вона ж власниця, сама у присутності підлеглих замкнула і опечатала магазин, попередньо подзвонивши в міліцію про здачу на охорону.
А вранці, прийшовши першою, виявила крадіжку. Сигналізація була відключена, двері професійно зламані.
Пошуковий собака сліду не взяв. Вночі була злива.
Безперечно, награбоване вивозилося машиною. Але на асфальті у дворі, біля підсобки, — жодних слідів. Знову ж таки через ту саму зливу.
«Наче у групі був іще й метеоролог», — з гіркою іронією подумав капітан Горбатюк.
Та от під час розмови з вантажником Дармовисом несподівано з’ясувалася деталь, яка зацікавила капітана.
Чоловік однієї з продавщиць, який працював на машинобудівному заводі шофером, нещодавно придбав старий списаний «бусик» — вантажний мікроавтобус. Відремонтував — і тепер машина у прекрасному стані, навіть шини не голі, «наварні». Вантажник говорив із неприхованою заздрістю, хоча в самого була нова «Таврія».
— Та що — «Таврія»! Я б із ним махнувся хоч сьогодні. Це не «бусик», а скарб. Особливо коли є дача. Щось завезти, щось привезти… Капітальна машина.
«Капітальна, — подумав Горбатюк. — І товар на ній вивезти можна».
Продавщицю звали Тамара. Вона була перелякана і нещасна. На питання, де зараз її чоловік, раптом розплакалася:
— Не знаю. Вчора вранці поїхав у село до батьків, мав увечері повернутися і — нема. Я так хвилююсь.
— Була злива. У селі дороги, мабуть, розкисли, — сказав Горбатюк.
— Я теж так думаю, — кивнула Тамара. Але в очах її були страх і відчай.
А в Дармовиса очі були веселі. І навіть торжествуючі, як здалося Горбатюку.
«Він міг і не говорити про ту машину, але чомусь сказав. Чому?» — подумав Степан Іванович.
Коли капітан
