На зеленому острові (збірка) - Ів. Грушка

Ганс, переляканий появою Ловця, жахнувся свого намислу — увійти в згоду з чортом. Одвернув лице від чорної постаті; і не своїм голосом закричав:

— Ні, ні, Дикий Мисливче! Нізащо! Я швидше зостануся в біді до caмісінької смерті, ніж стану єднатися з нечистою силою.

Почувши ті слова, Ловець промовив до Гельмона:

— Ти маєш біду? Поміч можлива!

Потім пильно оглядівся, хутко відчинив шкуратяну торбиночку, що була в нього біля пасу,— витяг відтіль зложений вчетверо пергаментовий листочок, поклав здивованому бідоласі в руку й, нахилившись до нього, прошепотів:

— Мусиш виконати, що тобі поручаю. Іди до міста й чекай біля брами. А коли побачиш якогось лицаря, чи углядиш першого-ліпшого озброєного верхівця,— негайно віддай йому оцей листочок. Нагорода буде добра. Коли ж не схочеш так зробити,— моя помста знайде тебе скрізь. Тепер швидше ляж на землю й не ворушись...

Мисливець пригнув Ганса до землі, а той, скорчившись на моху, бачив, як до Дикого Ловця прискочили ще дві чорні постаті і як всі троє, голосно розмовляючи, подалися далі.

Що саме вони говорили,— Гельмон не розібрав, бо вітер односив слова. А потім чув гонитву псів, гучні посвисти, які все відходили далі й нарешті цілком ущухли. Тільки вив вітер, шуміли дерева та вдалині виблискувала раз-по-раз блискавиця.

Зо всього того у настрашеного Гельмона завертілась голова й непритомний він розтягся на моху. Навіть не чув, як ревла долиною буря.

Коли ж він прокинувся,— сонячне проміння на сході свідчило, що настав уже новий день. Вияснилося; небо було синє, у селі дзвонили на утреню.

Гельмон згадав про свою пригоду й йому видалося, що то все був тільки сон. Але ж біля нього, на моху лежав пергаментовий папірець, той самий, що вчора дав йому з наказом Дикий Ловець. Було на папірці кілька рядків та якийсь підпис. Але ж Гельмон не вмів прочитати.

Далі перша думка була, щоб тікати, а папірець закинути. Але ж помста?! Оцього вже було дійсно страшно Гельмонові. Через хвилину знову підняв папірець — йому здавалося, що він пече, як вогонь,— засунув за пазуху й пішов до Лінці.

Коли він наблизився до міста, саме одчиняли браму. Заскрипіли кладки, розвідний міст опустився, й до міста був вільний шлях. Сільські люди, що чекали біля мосту, йдучи на базар до міста,— подалися крізь браму, а через якийсь час з неї пастух почав виганяти панську худобу на пашу. Ще потім вийшло двоє людей, що поспішали на працю, а за ними виїхав цілий загін озброєних вершників. Гельмон попрямував просто до ватажка.

Ватажка він пізнав: то був гетьман[4] війська воєводи Альбрехта Австрійського. Цей ласкавий пан частенько спинявся, їдучи по дорозі до міста, біля Гельмонового млина випити скляночку й не раз розмовляв з мельником. Коли ж тепер так спозаранку побачив мірошника в пошматаній одежі, умазаного, з оспалим обличчям,— він дуже здивувався. Швиденько вхопив пергамент — і яке ж було здивовання Гельмона, коли пан гетьман, переглянувши цидулку, хутко зіскочив з коня й поспішно почав його розпитувати, звідкіль він добув того листа. Гельмон розповів про Ловця, якого бачив на горі межи скель. Говорив, а сам злякано тремтів. Отже розповів і про те, що йому мисливець обіцяв поміч в його біді, тільки примовчав, що перед тим хотів був накладати з дияволом, а далі того зрікся.

Пан гетьман нетерпляче слухав Гельмонову мову, нарешті ще раз докладно розпитав про місцину, де саме мірошник здибався з Диким Ловцем, потім витяг важкий кисет з червінцями й кинув його Гельмонові. Поки мельник очумався,— гетьман вже вскочив у сідло, щось сказав своїм людям, повернув коня і скоком всі помчали назад до міста.

Гельмон тепер мав гроші. Спочатку не хтів своїм очам вірити, як пересипав на долоні дукати. Але коли переконався, що не спить, що все те — справжня дійсність,— зрушив з місця й так само подався до брами. Пішов просто до пана старшини заплатити свій борг. Виплатив і за млин, і за поле, викупив і худобу.

Несподівано вирятувавшись з біди, Гельмон став багатіти: збільшив худоби, прикупив шматок поля й з бідака одразу став заможним мірошником, а добро його щодалі, все більш зростало. Донька господарювала в обійсті, була як рожева квітка, добра й весела,— а батько на її посаг складав у скриню дукат до дукату. Але ж свати не йшли. Мало того, люди, опріч мелева, взагалі не хотіли знатися з млинарем. Всі бо знали, в яких раніш пробував злиднях і як раптом, дивно й таємничо, він збагатів. Всі скоса поглядали на Гельмона, наче на того, що продав душу чортові.

Гельмон все помічав, його те гнітило, й часто спадало на думку, чи немає часом і досі над ним якоїсь лихої влади. Ходив мовчазний, похмурий, тільки увесь час бачив в своїй уяві Дикого Ловця, чув його сміх.

Минув рік. Якось одного вечора у мірошникові ворота постукав зморений подорожній. Був то старий чернець в подертій шапчині; він зігнувся до землі й ледве волочив ноги. Просив Бога-ради пустити переночувати, а коли млинар завів його до хати,— то чернець по вечері розповів, що мандрує він до Праги, а має на мислі побувати при гробі святого Войтеха. Припав до серця мельникові той побожний чернець й, коли зосталися вони тільки вдвох у хаті, розкрив Ганс все своє серце, признався, який чавить його тягар й просив поради, що чинити.

Чернець чимало здивувався мірошниковій пригоді, але й сам не знав, що йому про все оте думати.

— Знаєш, що, мельнику? — промовив він,— коли тебе тяжить свідомість, що вчинив ти щось недобре,—