Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

— Синьйори! Медам! Танц-вальс! Верти, крути, павертай! — надривався Янкель, граціозно підхоплюючи Японця — свою даму — і ніжно наступаючи йому на ногу. Японець морщився, але тупцяв, голосно дивуючись:

— Чорт! Чверть години крутимось — і все на одному місці!

Вальс змінився тустепом, тустеп — падеспанем. Веселощі поступово просочувались у холодні білі двері залу.

У самий розпал танців, коли Шкіда, одностайно закусивши вудила, дико витанцьовувала краков'як, з запалом притупуючи дірявими казенними чобітьми, у дверях показався Вікмиксор.

— Хлопці!

Крякнув сполоханий рояль і ніяково замовк, захлинувшись в акорді.

Не встигнувши ще раз притупнути, зупинилися насторожені пари. Обличчя завідуючого сяяло якось особливо урочисто.

— Хлопці, — повторив Вікмиксор, коли стало зовсім тихо, — всі негайно йдіть у їдальню. Зараз відбудуться загальношкільні збори.

♦

У напівтемній їдальні, пропахлій тюленячим жиром, тривожний гомін.

Голені голови щохвилини крутяться в різні боки, а на обличчях застигло запитання: в чому річ?

Шкільні збори для шкідців — новина. Це вперше.

Усі нетерпляче ждуть Вікмиксора: що ж він скаже?

Нарешті завідуючий входить у їдальню.

Кілька хвилин він стоїть, озираючись, потім підкликає вихователя і голосно каже:

— Сергію Івановичу, ви будете для першого разу секретарем. Хлопці ще не звикли до самоуправління.

Вихователь мовчки сідає, кладе перед собою аркуш паперу й чекає, а Вікмиксор хвилину думає й чухає вухо. Потім він випростується й починає говорити:

— Хлопці! Досі у нас у школі немає життя… Так, почекайте!..

Він збивається.

— Я забув почати. Отже, вважаю перші загальношкільні збори відкритими. Головою поки що буду я, секретарем — Сергій Іванович. На порядку денному — моя доповідь про самоуправління в школі. Отже, я починаю.

Шкіда мовчить. Шкіда причаїлась і жде, що скаже її керманич.

— Отже, прошу уваги. Що таке наша школа? Це — маленька республіка.

— Мабуть, скоріше — монархія, — єхидним шепотом поправляє зава Японець.

— Наша школа — республіка, але в республіці завжди влада в руках народу. У нас же досі цього не було. Ми мали з одного боку вихованців, з другого — вихователів, якими керував я. Цим, так би мовити, порушувалася наша негласна конституція.

— Правильно! — лине приглушений вигук з гущі вихованців.

Вікмиксор грізно насуплює брови, але одразу спохвачується і веде далі:

— Тепер цього не буде. Зараз я викладу перед вами свій план. Школа повинна йти в ногу з життям, а тому наш колектив має запровадити у себе самоуправління.

— О-го-го!

— Здорово!

Шкідці здивовані.

— Так. Самоуправління. Ви не розумієте цього слова? Слово звичайне. Ось схема нашої системи самоуправління. Сьогодні ж ми оберемо старост по класах, по спальнях, по кухні й по гардеробу. Їхній обов'язок буде призначати чергових. Чергових призначатимуть на один день. Сьогодні один, завтра другий, післязавтра третій і так далі. Таким чином, усі ви поступово будете залучені до громадського життя школи. Зрозуміли?

— О-го-го! Зрозуміли!

— Ну, так от. Старосту ми обиратимемо на місяць або на два тижні. Але старости — це ще не все. Старости по кухні і гардеробу потребують контролю. Ми оберемо для них трійку. Ревізійну трійку, яка й контролюватиме їхню роботу. Згода?

— Ясно! Згода! — гудуть голоси.

— Так ми виживемо можливість крадіжок.

— Оце так! Правильно.

Вікмиксор почуває себе прекрасно. Йому здасться, що він зробив величезний подвиг, зробив великий державний крок, йому не хочеться кінчати, і він каже:

— Крім того, педагогічна рада скликатиме раду старост, і разом з вихователями ваші виборні обговорюватимуть усі найважливіші заходи школи та її подальшу роботу.

Шкіда вражена остаточно. Вигуки й репліки розростаються в ревіння.

— Ур-ра-а!

Але Вікмиксор переходить до виборів. Мов на аукціоні, він вигукує назви постів для майбутніх старост, а у відповідь в багатоголосому гулі чути прізвища тих, кого обирають.

— Староста по кухні. Кого пропонуєте? — виголошує Вікмиксор.

— Янкеля!

— Цигана!

— Янкеля!

— Давайте Черних!

— Черних на старосту!

— Хто за Черних? Підніміть руки. Хто проти? Проти немає. Отже, одностайна більшість за Черних, ти — староста по кухні.

Вже продзвенів дзвоник до сну, а збори ще тільки розгорялися.

Нарешті далеко за північ Вікмиксор підвівся і оголосив:

— Всі місця розподілено. Час пізній, пора спати.

Він пішов до дверей, але, згадавши щось, обернувся і додав:

— Збори вважаю закритими. Між іншим, хлопці, за останній час ви щось дуже розпустились, тому я вирішив завести для невиправних ізолятор. Зрозуміли? А тепер — спати.

— От вам і конституція! — в'їдливо сказав за спиною Вікмиксора Японець.

Але його не слухали.

— Ну й Вітя! Ну й молодець! — захоплювався Янкель, відчуваючи, що пост кухонного старости дасть йому немало приємного.

— Справді здорово.

— Тепер ми рівноправні громадяни.

— Гей, постороніться, громадянине Вікмиксор! Гррромадянии шкідець іде, — не вгамовувався Японець.

Новий закон Вікмиксора обговорювали всюди. У спальні, у вбиральні, в класах.

Бідний дядя Сергій безуспішно намагався втихомирити й загнати в спальню своїх збуджених вихованців. Шкідці раділи.

Тільки один Єонін, немов дуже скривджений, невизнаний пророк, презирливо викрикував фрази, сповнені жовчі й досади:

— Ех, ви! Дурні! Розтаяли! Вам дали парламент, але ви дістали й каторгу.

Він натякав на старост і ізолятор.

— Чого ти ниєш? — обурювалися товариші, проте Японець не переставав. Він закидав руки вгору й трагічно вигукував:

— Народе! О великий шкідський народе. Ти осліп. Тебе зачарували. Закликаю тебе, Шкідо, не вір словам Вікмиксора, бо хто-хто, а він завжди може надути.

Не було випадку, щоб Єонін підтримав нову ідею Вікмиксора, і завжди в його особі педагоги натрапляли на запеклого противника. Але якщо раніше за ним ішла більшість, то тепер його мало хто слухав. Шкідці, які дістали конституцію, почували себе іменинниками.

ВЕЛИКИЙ ЛИХВАР

Павучок. — Клуб із стільчаком. — Чотири збоку, вашим край. — Шкіда в рабстві. — Опозиція. — Пташки. — Савчин бешкет. — Смерть хлібному королю!

Слайонов був маленький, кругленький шкет. Весь якийсь здобний, лискучий. Навіть усміхався він якось солодко, апетитно. Найбільше він був схожий на ситого, задоволеного павучка.

Звідки Слайонов прийшов у Шкіду, ніхто навіть не поцікавився, щоб узнати, та й прийшов він якось по-павучому. Вповз тихенько, обережненько, і ніхто його не помітив.

Прийшов Слайонов під час обіду, сів на лавку за стіл і почав обнюхуватись. Оглянув сусідів і вступив у розмову.

— А що? У вас погано годують?

— Погано. Картоплею тільки й живемо.

— Здорово! І більше нічого?

— А тобі чого ще треба? Котлеток? Добре, що картопля є. Це, брат, випадково запаслися. В інших школах ще гірше.

Слайонов подумав і затих.

Черговий поважно вніс на дерев'яному щиті хліб. За ним увійшов, солідно помахуючи ключем, староста Янкель. Він уже два