Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
На мить запала тиша. Чоловік і жінка ззирнулися.
Я обіруч затиснула згорток із вбрання-лусочки й примусила себе мовчати, допоки між ними точилася безмовна суперечка.
Нарешті чоловік зі свистом видихнув.
— Так, — мовив він із притиском. — Авжеж, шоколад — найважливіше. Але все ж таки, чи твоя родина має бодай якийсь вплив? Якісь зв’язки, що могли б стати в пригоді нашій крамничці?
Обоє вони розвернулися до мене, чекаючи на відповідь.
Я важко глитнула, усвідомлюючи, що Сілке, так само як і інші витріщаки, стоїть там, за вікном, і з неймовірною цікавістю спостерігає за всім, що тут відбувається.
Принаймні вона не здивується. Вона ж бо казала, що мені ніколи не дозволять залишитися в такому місці, як це.
— Ні, — мовила я приречено. — Ніяких зв’язків. Лише… шоколад.
— Зрозуміло. — Чоловік зітхнув і похитав головою. — У такому разі…
— Цить, — різко перервала його жінка. — Гадаю, із цим ми вже завершили? — Вона штовхнула двостулкові двері обома руками, і ті розчахнулися, випускаючи хвилю аромату, від якого в мене аж слинки побігли. — Ну ж бо? — вимогливо гукнула вона. — Дівчинко, ти йдеш чи ні?
У мене впала щелепа. І в чоловіка також, і він рвучко озирнувся глянути на неї.
— Слухай-но, Марино, зачекай хвильку…
— Я йду! — вигукнула я й поквапилася за шоколатьє, допоки вона не змінила свою думку.
— Поглянь-но на це з іншого боку, Горсте, — кинула Марина через плече. — Якщо в цієї дівчинки немає ніяких важливих зв’язків, жодне цабе не образиться, коли я викину її, якщо з неї не буле користі. Та ти ж тішитися цьому маєш!
Він лише щось застогнав у відповідь.
Але в мене не було часу перейматися щодо майбутнього. Мені треба було цілком і повністю зосередитися, бо я стояла просто перед печерою, сповненою шоколадного блаженства.
У Марининій кухні було стільки яскравих кольорів, що будь-який дракон аж затуркотів би від захвату. Чисті білі стіни були розкреслені полицями, заставленими високими вигнутими глеками з мерехкого срібла, міді й золота, а також безліччю біло-блакитних порцелянових філіжанок із візерунчастими ручками найвигадливіших обрисів. Якби ж то я була зараз удома, у нашій печері, я б годинами перебирала пазурами ці філіжанки одна за одною, вивчаючи їх просто заради задоволення.
Але найкращою частиною кухні були навіть не вони. Зовсім навіть не вони.
Стіни зали шоколадного будинку були пофарбовані в кольори вогню, а в цьому приміщенні полум’я, дим і спека були цілком реальні. Просто переді мною височіла здоровенна пічка. На одній із її ґраток лежав величезний довгий камінь. Праворуч від мене пихкала віхтями диму довга вугільна жарівниця, а на ній щось варилося у двох мідяних казанках і масивній металевій каструлі. Ліворуч від мене цілу стіну кімнати забирав велетенський камін, від якого так пахтіло жаром, що я могла б ніжитися перед ним годинами.
Кумедна металева штукенція золотавого кольору висіла над вогнем, підчеплена на довгу тонку перетинку. Від неї пашіло, і вона знову й знову оберталася — без жодного людського втручання. З кожним новим обертом усередині металевого корпусу лунав якийсь тріск, наче там підсмажували цілу купу дрібної твердої ріні. Але, коли я глибоко вдихнула, аромат підказав мені, що — хай там що в цьому приладді ховалося — це було дещо значно, значно цікавіше за звичайні камінці.
Ще й пахощі з казанків, і з металевої каструлі, і…
Така кількість ароматів оточила мене зусібіч, що я аж заточилася, а перед очима все попливло.
— Обережно! — різко гримнула Марина.
Я опанувала себе саме вчасно, щоб не врізатися в стіл. На ньому стояли понад десять келихів — на довгих тонких ніжках прилаштувалися вигнуті неглибокі чаші, і кожна з них була наповнена темною, схожою на крем речовиною, яка пахтіла просто неймовірно приємно. Якби Марина не гукнула мене, я б необачно скинула зі столу принаймні половину з них.
Я зчепила зуби, але вирішила не вибачатися.
— З чого мені починати? — спитала я, задираючи підборіддя та проходячи далі кімнатою.
Але Марина за мною не пішла.
— Коли ти востаннє їла?
— Хто, я? — закліпала я на неї. — Сьогодні вранці. — Я насупила брови, пригадуючи. — Рано-вранці.
— Мені слід було зрозуміти, — просичала вона крізь зуби. — Усе найбезглуздіше, що може статися…
— Мені не потрібна їжа, — повідомила я їй. — Мені потрібна робота.
— І як ти збираєшся працювати на мене, якщо от-от знепритомнієш, тлумко?
Я зрозуміла хіба половину з того, що вона сказала, але й цього було достатньо, щоб смух у мене над очима забрижився.
— Мене звуть не «тлумко».
— Мені начхати, як тебе звуть. У моїй кухні ти не працюватимеш, допоки в тебе в пузі порожньо. Голод спричиняє неуважність, а неуважність призводить до недбальства, а цього я у своєму шоколадному будинку не терпітиму, це ти мусиш затямити раз і назавше. Отже… — Вона взяла один із келихів, повний пахкої темної речовини, і простягнула його мені разом із довгою срібною ложкою. — От. Люди, які це замовили, порснули звідси, наче перелякані кролі, п’ять хвилин тому. Краще вже ти з’їси бодай один, ніж усе це піде на смітник…
Дракони можуть, якщо треба, по кілька днів обходитися без їжі, і мені зовсім не подобалося, що до мене ставляться, наче до якоїсь слабачки.
Утім, коли трунок з чаші, яку я тримала в руках, долинув до моїх ніздрів, бажання сперечатися де й поділося.
— Гаразд, — пробурмотіла я й зачерпнула з келиха. Після першої ложки в голові знов запаморочилося.
Від другої ложки золотава хвиля насолоди пробігла всім тілом. За мить я вже дивилася на спорожнілий келих у своїх долонях, ладна застогнати від розчарування, що ласощів більше немає.
— Що це було?
Марина глянула на мене. Смужки смуху в неї над очима задерлися, а руки вона схрестила на грудях.
— А це ти мені скажи, — мовила вона. — Яке воно було на смак?
Я заплющила очі, торкнулася язиком піднебіння й спробувала увібрати в себе останні нотки післясмаку.
— Певна річ, там був шоколад… — такий насичений, шовковистий, такий ароматний, у мене аж у шлунку тепло стало від самої думки про нього, — …а ще там мало бути якесь молоко… ні, густі вершки… — Сьогодні, поки ми їхали бідаркою, я спробувала і те і те, тож тепер знала різницю. — А ще… ще там достеменно була кориця! — Цього аромату мене ніщо в цілому світі не змусить забути. —
