Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Фью! — Сілке негучно присвиснула. — Либонь, нам краще зачекати хвилину чи дві, перш ніж зазирнемо у вікно, як гадаєш? Чи попитаємо долі в іншому шоколадному будинку?
— Жартуєш? — Я похитала головою, виструнчуючись. Серце трохи вгамувалося. Я знову могла дихати. І з грудьми знову все було гаразд. Насправді, я почувалася просто чудово. — Та це ж просто дивовижно!
Я не знала, що змусило моє людське тіло на кілька хвилин схибнутися, але оте гарчання, яке пролунало із крамнички, я впізнала одразу. І мені страшенно кортіло якнайшвидше побачити того, хто його видавав.
— Та ти божевільна! — витріщилася на мене Сілке. — Не дивно, що ти мало не знепритомніла! Може, давай я відведу тебе назад до базару? Знайдемо тобі щось попоїсти, погомонімо про те, звідки ти насправді, а тоді…
— Ні.
Я розгорнула своє вбрання-лусочку й витягла єдину срібну монетку, яка в мене залишилася.
— Дякую тобі за допомогу, — сказала я, простягаючи їй монету. — Може, ще колись побачимося.
— Я не можу це взяти! — Сілке злякано замахала руками й відсахнулася від моєї простягнутої до неї долоні. — Це ж усе, що в тебе залишилося! Ти що, забула? І хай там як, це забагато! Я ж усього лише показала тобі дорогу до шоколадного будинку цієї вар’ятки!
Уперше в житті я зумисне торкнулася людини, міцно затиснувши довгі смагляві пальці Сілке довкола срібної монети.
— Повір, — мовила я. — Це саме те, що я шукала.
Що ближче я підходила до прочинених дверей, то неймовірнішими ставали пахощі.
«Шоколадне серце» — було написано на табличці над входом.
Щойно попрощавшись із Сілке, я мусила скористатися своїми гострими людськими ліктями, щоб пробитися крізь натовп витріщак, які стовбичили під крамницею і про щось шепотілися. Та на їхні нарікання й сердиті погляди я не зважала. Урешті-решт, ніхто з них, здається, не мав наміру заходити до шоколадного будинку, навіть попри смачнющі пахощі, що звідти линули. Отже, їм слід було поступитися шляхом відвідувачам із серйознішими намірами.
У самому «Шоколадному серці» клієнтів було небагато. Коли я переступила поріг, вдихаючи неймовірний трунок чистого шоколаду, то опинилася в невеличкій кав’ярні з ясно-червоними стінами. Майже всі столики були порожні. Єдині відвідувачі, що впали мені в око, сиділи, згуртувавшись навколо трьох золотистих столиків у затильній частині приміщення. Вони нажахано споглядали двох людей, які сварилися посеред зали, несамовито розмахуючи руками та щомиті підвищуючи голос.
Той із двох, що був вищий на зріст, чоловік зі смаглявою шкірою, який мав такий вигляд, наче йому дошкуляв нестерпний біль, саме казав:
— …Але ж ти не можеш поводитися наче…
— Та він же труїв мій шоколад! — загарчала жінка. Вона була невисока й кремезна, із золотавою шкірою.
Цей голос я впізнала одразу ж. — Та його взагалі не можна було пускати до моєї кухні!
— Нічого він не труїв! — Чоловік розвернувся й несамовито замахав нечисленним відвідувачам — двоє з них уже схопилися на ноги й зараз нервово пробиралися до дверей. — Це просто фігура мовлення! Будь ласка, не розповідайте іншим! Ви ж знаєте, яка перфекціоністка[10] наша славетна шоколатьє. Вона просто мала на увазі, що…
— Він його труїв! — гримнула жінка. — А як ще назвати те, що він зумисне псував аромат мого шоколаду, використовуючи неякісні інгредієнти? Цей парубок був надто велике ледащо, щоб натерти свіжий мускатний горіх, тому…
— Він небіж нашого лорд-мера! — мовив чоловік і запустив пальці в коротке кучеряве волосся та смикнув його — схоже, він був просто у відчаї. — Важить не лише шоколад! Як ти не можеш цього збагнути!
— Ха! — форкнула жінка й схрестила на грудях великі руки. — Може, у цих піжонських шоколадницях Першого району й справді важить не лише шоколад, але в моєму шоколадному будинку…
— Навіть якщо тобі конче було його звільнити, хіба ти не могла бодай спробувати бути чемною, хоча б раз у житті? — спитав чоловік, коли всі відвідувачі, що досі залишалися в приміщенні, ковзнули повз мене на вулицю. — Можна ж було порекомендувати цього хлопця шеф-кухарю одного з місцевих ресторацій, щоб позбутися його без скандалу? Чи…
— Це йому ще з біса пощастило, що я взагалі його до пічки не вкинула! — гримнула жінка, і останні клієнти вилетіли з крамнички. Жінка роззирнулася й гнівно тицьнула у дверний отвір, де стояла я. — Я тобі присягаюся, якщо він бодай носа сюди наверне…
Вона затнулася, обличчя її скривилося в лютій гримасі, а погляд нарешті зупинився на мені.
— А ти на що витріщаєшся?
На що я витріщаюся? Уперше з моменту перетворення мої людські губи розтягнулися в щиру усмішку самі по собі.
Запах божественного шоколаду здіймався навколо мене. Стіни аж палали кольором, розкішним відтінком, сумішшю жовтогарячого та ясно-червоного. Жінка переді мною вміла гарчати так, що їй позаздрив би будь-який дракон. А я щойно знайшла шоколадний будинок, у якому важив лише шоколад.
— Я ваша нова підмайстриня, — мовила я.
І тієї миті я вже точно знала, на що витріщаюся — на свій новий дім.
Розділ дев’ятий
— Ха! — знову повторила жінка, сплеснувши руками. Рвучко розвернувшись, вона рушила до дверей у затильній частині зали. — Підмайстриня? Ще чого! У мене вже їх було-перебуло!
Коли вона проходила повз чоловіка, той на мить заплющив очі, чоло його побрижили зморшки. Потім він зітхнув і глянув на мене.
— Е-е-е-е… — Його втомлений погляд ковзнув від мого короткого темного волосся, що стирчало навсібіч, аж до носаків червоних черевиків, що визирали з-під пруга моєї нової пурпурово-золотої сукні. — Так, твоя правда, ми шукатимемо нового підмайстра, але, гадаю, зараз не найкращий час, і…
— Я перетру весь мускатний горіх! — вигукнула я. Хай там що він таке є. — Я не пропускатиму жодного етапу й ніколи не використовуватиму інгредієнтів неналежної якості. Я робитиму все, що ви мені накажете, аби шоколад був якнайкращим. Це все, чого я прагну, — навчитися робити найкращий у світі шоколад.
Жінка зупинилася, розвернулася й глянула на мене, хоча пальці її вже взялися за клямку дверей.
— Найкращий у світі шоколад? — Смух у неї над очима збрижився, темний проникливий погляд прикипів до мене.
— Шоколад — це моя пристрасть, — повідомила я їй.
— Та на Бога! — Чоловік якось гірко розсміявся й похитав головою. — Ми цінуємо ваш ентузіазм, юна леді, але дозвольте поцікавитися: чи є у вас якісь рекомендації? Чи є якісь шеф-кухарі, що можуть засвідчити ваші таланти? Чи, може, зв’язки з відомими й впливовими містянами?
