Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Джоан Роулінг
— О, кого я бачу, — як завжди, ліниво протягнув Мелфой, прочиняючи двері купе. — Потік і Візлик.
Креб і Ґойл тупо загиготіли.
— Карочє, Візлик, я чув, що твоєму старому цього літа нарешті привалило трохи бабок, — сказав Мелфой. — Твоя стара на радощах, мабуть, померла, га?
Рон так стрімко зірвався на ноги, що скинув на підлогу Криволапиковий кошик.
Професор Люпин захропів.
— А це хто? — позадкував Мелфой.
— Новий учитель, — сказав Гаррі і теж, про всяк випадок, скочив на ноги. — То що ти там бурмотів, Мелфою?
Мелфой хитро звузив оченята; він був не такий дурний, аби встрягати в бійку на очах у вчителя.
— Пішли! — роздратовано кинув він Кребові з Ґойлом, і вони щезли.
Гаррі й Рон знову посідали. Рон потирав кулаки.
— Цього року я не збираюся терпіти Мелфоя, — сказав він сердито. — Я не жартую. Ще слово про мою родину, і його довбешка... — Він щосили турнув рукою в повітрі.
— Роне, — прошепотіла Герміона, вказуючи на професора Люпина, — обережніше...
Але професор Люпин усе ще спав як убитий.
Дощ не вщухав, а поїзд мчав і мчав на північ. Мерехтлива сіра мряка за вікном поступово темнішала. В коридорах і над багажними полицями спалахнуло світло. Поїзд гуркотів, дощ періщив, вітер завивав, а професор Люпин не прокидався.
— Мабуть, уже під'їжджаємо, — сказав Рон, нахиляючись над професором, щоб зазирнути в темне вікно.
Щойно він це сказав, як поїзд почав гальмувати.
— Класно, — зрадів Рон і, обережно обійшовши професора Люпина, став пильно вдивлятися в темряву. — Я вмираю з голоду, швидше б на бенкет...
— Ми ще не могли приїхати, — глянула на годинник Герміона.
— Чому ж ми тоді зупиняємось?
Поїзд їхав дедалі повільніше. Він уже майже не гуркотів, а вітер з дощем немовби посилилися.
Гаррі, що був найближче до дверей, підвівся і визирнув у коридор. З усіх купе стирчали голови здивованих учнів.
Поїзд різко зупинився. Судячи зі звуків у вагоні, з поличок попадали валізи.
Зненацька згасло світло, і вони занурилися в цілковиту пітьму.
— Що відбувається? — почувся голос Рона.
— Ой! — зойкнула Герміона. — Роне, це моя нога! Гаррі навпомацки дістався до свого сидіння.
— Думаєш, там щось зламалося?
— Не знаю...
Щось зашурхотіло по склу, і наступної миті Гаррі побачив невиразні обриси Рона, що протирав вікно.
— Там щось рухається, — сказав Рон. — Здається, хтось сідає на поїзд...
Зненацька відчинилися двері, і хтось незграбно перечепився через Гарріну ногу.
— Вибачте! Ви не знаєте, що тут діється?.. Ой! Перепрошую...
— Привіт, Невіле, — Гаррі намацав Невілову мантію і допоміг йому підвестися.
— Гаррі? Це ти? Що сталося?
— Не маю зеленого поняття! Сідай біля нас...
Почулося гучне сичання — Невіл ледь не роздушив Криволапика.
— Піду розвідаю в машиніста, що трапилося, — почувся голос Герміони, яка протислася попри Гаррі. Тут двері знову ковзнули, почувся глухий удар і два голосні зойки.
— Хто це?
— А це хто?
— Джіні?
— Герміона?
— Ти чого тут?
— Шукаю Рона...
— Заходь і сідай...
— Тільки не тут! — поспіхом вигукнув Гаррі. — Тут я!
— Ой! — зойкнув Невіл.
— Тихо! — несподівано пролунав хрипкий голос.
Схоже, професор Люпин нарешті прокинувся. Гаррі почув, як у кутку щось заворушилося. Усі змовкли.
Щось м'яко ляснуло, і купе залило мерехтливим світлом. Здавалося, ніби професор Люпин тримає в руці цілу жменю вогню, що осявав його втомлене сіре обличчя. Його очі, однак, були насторожені.
— Залишайтеся на своїх місцях, — хрипко звелів він, а тоді поволі звівся на ноги, тримаючи жменю вогню перед собою.
Та не встиг Люпин дійти до дверей, як вони повільно відчинилися.
Освітлена мерехтливим вогнем у Люпиновій руці, в проході зупинилася височенна, аж до стелі, постать, закутана в плащ. Обличчя прибульця ховалося під каптуром. Гаррі опустив очі, і йому похололо в грудях. З-під плаща стирчала рука — лискуча, сіра, вкрита слизом і струпами, немов рука покійника, що зогнив у воді... Рука з'явилася тільки на мить. Істота в плащі неначе відчула погляд Гаррі, бо рука рвучко зникла у складках чорної тканини.
І тут істота під каптуром повільно, хрипучо й протяжно вдихнула, ніби намагалася засмоктати в себе не тільки довколишнє повітря, а й усіх присутніх.
Їх раптом пройняв крижаний холод. Гаррі перехопило подих. Холод пронизав його тіло, занурився в груди і досяг самого серця...
Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав...
І тут він почув віддалений зойк — жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг... густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього...
— Гаррі! Гаррі! Що з тобою? — Хтось ляскав його по щоках.
— Щ-що?
Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога — "Гоґвортський експрес" знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.
Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.
Рон з Герміоною затягли його на сидіння.
— Усе гаразд? — стурбовано запитав Рон.
— Так, — відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. — Що то було? Де ця... постать? Хто кричав?
— Ніхто не кричав, — ще більше стурбувався Рон.
Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.
— Але я чув зойк...
Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.
— На, — подав він Гаррі найбільший шматок. — З'їж. Тобі полегшає.
Гаррі взяв, але їсти не став.
— Що то була за постать? — запитав він Люпина.
— Дементор, — відповів Люпин. — Один з азкабанських дементорів.
Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з-під шоколаду і запхав у кишеню.
— З'їж, — повторив він. — Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте...
Він проминув Гаррі і зник у коридорі.
— Гаррі, з тобою справді все нормально? — стурбовано глянула на нього Герміона.
— Не розумію... що сталося? — проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.
— Ну.. та постать... той дементор... — мовила Герміона. — Він
