Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Спасибі, капітане Джілс, — сказав містер Тутс. — Дуже приємно почути це від вас, хоч у вас і своєї журби вистачає. Дуже, дуже вдячний. Я казав уже, що мені бракує друга, і був би дуже радий заприятелювати з вами. Хоч я, на позір дуже здоровий, — енергійно сказав містер Тутс, — але ви не уявляєте, яке я нещасливе створіння. Безмозка юрба, знаєте, бачить мене з Курчам чи з іншими видатними особами його рівня, то й думає собі, що я щасливий, але життя моє гірке. Я страждаю через міс Домбі, капітане Джілс. Я не можу їсти, мене не тішить мій кравець, я часто плачу, коли буваю сам. Запевняю вас, я з радістю повернуся сюди завтра і ще п’ятдесят разів.
З цими словами містер Тутс потиснув руку капітановії, ховаючи всі сліди хвилювання, які можна було сховати отак на ходу, від проникливого ока Курчати, приєднався до цього славетного джентльмена. Курча, що ревниво охороняв свій пріоритет, доволі несхвально дивився на капітана, коли той прощався з містером Тутсом, але вийшов услід за своїм покровителем, не виявивши своєї незичливості в якийсь інший спосіб, і покинув капітана в пригніченому настрої, а Роба-Точильника — в піднесеному, оскільки останній протягом півгодини мав честь спостерігати зблизька переможця Ноббі Шропшира Першого.
Ще довго по тому як Роб заснув під прилавком, капітан сидів перед каміном і дивився в огонь. І ще довго по тому як не стало вогню, дивився він на заржавілі грати, і смутні думки про Уолтера та старого Сола снувалися йому в голові. У гримучій кімнатці на горищі він теж спокою не знайшов і встав ранком сумний та невиспаний.
Щойно установи в місті почали працювати, капітан подався до контори «Домбі й Сина». Тільки в крамниці мічмана цього дня було замкнено. Роб-Точильник з наказу капітана навіть віконниць не відчиняв, наче всередині лежав покійник.
Сталося так, що капітан Катл підійшов до контори водночас із містером Турботом. Мовчки вклонившись на привітання управителя, капітан Катл сміливо рушив за ним до його кабінету.
— Ну, капітане Катле, — мовив містер Турбот, зайнявши своє звичайне місце коло каміна й не скидаючи капелюха, — справа кепська.
— Ви вже знаєте про те, що було надруковано у вчорашній газеті, сер? — спитав капітан.
— Так, — ствердив містер Турбот, — знаємо. Все подано дуже докладно. Страхова компанія зазнала чималих збитків. Нам дуже прикро. Та нічого не вдієш. Таке життя!
Містер Турбот чистив складаним ножичком нігті і, усміхаючись, дивився, на капітана, що стояв коло дверей.
— Мені страшенно жаль бідолашного Гея, — сказав Турбот, — та й усю команду. Наскільки мені відомо, ми серед них втратили кількох наших кращих людей. Так завжди буває. І в багатьох була родина. Єдина втіха в тім, що бідний Гей не мав родини, капітане Катле!
Капітан тер собі підборіддя й дивився на управителя. Той глянув на нерозпечатані листи в нього на столі й узяв газету.
— Чим можу служити вам, капітане? — спитав він поверх газети, посміхаючись і красномовно зиркнувши на двері.
— Я хотів би, щоб ви заспокоїли моє сумління в тому, що його мучить, — відповів капітан.
— Та ну! — вигукнув управитель. — У чому ж це? Кажіть, капітане Катле! Прошу вас поквапитися, — у мене багато роботи.
— Слухайте-но, сер, — сказав капітан, поступаючи крок уперед. — Перед тим як мій друг Уол-р вирушив у цю вашу катастрофічну подорож…
— Ну-ну, капітане Катле, — перебив його усміхнений управитель. — По які ще «катастрофічні подорожі» мова? Ми нічого спільного з катастрофічними подорожами не маємо, приятелю. Ви, певне, вже встигли перебрати норму, капітане, якщо ви забули, що всі подорожі — і морські, і сухопутні — пов’язані з риском. Чи не мучить вас думка, що молодий як-його-там загинув од урагану, якого наслала на нього наша контора? Фі, капітане! При таких муках найкращі ліки — сон і вода з содою.
— Слухайте, хлопче, — повільно мовив капітан, — бо ви майже хлопчак проти мене, і я не прошу вибачення, що прохопився цим словом, — якщо подібні жарти справляють вам приємність, то ви, значить, не джентльмен, за якого я вас мав, а якщо ви не джентльмен, за якого я вас мав, то, мабуть, мене недарма мучить сумління. А тепер ось що, містере Турбот. Перед своїм од’їздом бідний хлопець казав мені, що їде не задля власного добра чи там підвищення по службі, і свідомий цього. Я мав думку, що він помиляється, і так йому і сказав, але прийшов сюди, коли вашого головного не було, щоб цілком увічливо поставити вам одне-два запитання й заспокоїти своє сумління. На запитання ці ви відповіли — відверто. Тепер же, коли все скінчено і коли годі журитися тим, що не може змінитися, — ви людина вчена, самі знайдете це місце й занотуєте його, — я все-таки, щоб полегшити сумління, хотів би знати, що я не допустився помилки, що не зрадив свого обов’язку, замовчавши перед старим те, що говорив мені Уол-р, і що він справді відплив до Барбадосу під попутним вітром. Містере Турботе, — мовив добродушний капітан, — коли я був тут в останнє, ми з вами дуже приязно побалакали. І якщо я не надто приязний з вами сьогодні, то це через бідного хлопця, а якщо мене й допекло якесь ваше слово і я не стримався, то я, Едвард Катл, прошу вибачення.
— Капітане Катле, — з усією можливою гречністю сказав управитель. — Мушу попросити вас зробити мені одну послугу.
— Яку саме, сер? — спитав капітан.
— Ласкаво забратися звідси, — відповів управитель, простягаючи руку, — і правити вашу тарабарщину деінде.
Всі гудзи на вузлуватому обличчі капітана побіліли з несподіванки та обурення, — навіть червона смужка на лобі зблякла, мов веселка між хмар.
— Ось що я вам скажу, капітане Катле, — покивав йому пальцем управитель, виставивши усі свої зуби, але й далі мило посміхаючись: — Минулого разу я був занадто
