Домбі і син - Чарльз Діккенс

вельми емоційну промову, в якій громить чужоземців, що, бува, здобувають прихильність хистких та легковірних людей, що їх неважко обвести круг пальця, і висловлює тільки одну надію — що ніколи не почує про чужинця, який випотрошив подорожній екіпаж. При цих словах очі в містера Тавлінсона такі суворі та красномовні, що покоївка починає істерично хлипати, але при звістці, що молода від’їжджає, і вона, і всі інші зриваються на ноги та біжать нагору дивитися.

Карета стоїть коло дверей; молода сходить у хол, де на неї чекає містер Домбі. Флоренс стоїть на сходах, теж готова їхати додому, а міс Ніппер, що досі займала проміжну позицію між кухнею та їдальнею, збирається її супроводити. Коли з’являється Едіт, Флоренс кидається їй назустріч, щоб попрощатися.

Невже Едіт холодно, що вона так тремтить? Чи, може, в поцілунку Флоренс є щось штучне, непристойне, що ця красуня аж сахається, зіщулившись, наче дотик той неприємний для неї? А чи вона так поспішає, що, не спинившись, тільки махає рукою, та й по всьому?

Коли стукіт коліс карети завмирає вдалині, місіс Ск’ютон, знеможена силою материнських почуттів, падає в позі Клеопатри на софу й ронить кілька сльозин. Майор, що разом з рештою гостей покинув застілля, робить спробу її потішити, але вона невтішна, і майор відходить. Відходить і кузен Фінікс, відходить містер Турбот. Всі гості розходяться. Лишившися сама, Клеопатра від надміру хвилювань впадає в легке запаморочення і засинає.

Запаморочення панує й на кухні. Височенний молодик, що його так рано напало хвилювання, приліпився головою до стола в буфетній, і його несила відірвати. Сталася різка переміна і в настроях місіс Перч, котра журиться містером Перчем і говорить кухарці, що його, видається, вже не так тягне до рідної хати, як тоді, коли їх у сім’ї було тільки дев’ятеро. Містеру Тавлінсонові дзвенить у вухах, а в голові обертається велике колесо. Покоївка бажає, щоб бажати комусь смерті не було гріхом.

Тут, унизу, втратили також відчуття часу й гадають, що то принаймні десята вечора, тоді як насправжки нема ще й третьої дня. Товариство посіло дивне почуття сподіяного гріха. Кожен бачить в іншому спільника у якійсь лихій справі, від якого бажано триматися подалі. Про театр нема вже й мови. Того, хто заїкнувся б про танці, зацитькали б як зловмисника і йолопа.

Минає ще дві години. Місіс Ск’ютон спить нагорі; в кухні теж іще не всі проспалися. Жалобні портрети в їдальні розглядають крихти, брудні тарілки, напіврозтоплені шматки льоду, плями від вина, смердючі, безбарвні оденки в келихах, огризки омарів та дичини й печальні холодці, що поволі розлазяться на літеплу драглисту юшку. Так само, як весільний стіл, хазяйське весілля вже майже втратило свій поваб і блиск. Слуги містера Домбі роблять з нього так багато повчальних висновків і так тяжко каються, зібравшись за чаєм у себе вдома, що десь біля восьмої вечора всі стають надміру поважними, тож містер Перч, що на той час приходить із Сіті при чудовому гуморі, білому жилеті, з кумедною пісенькою на вустах та з наміром весело провести вечір, готовий до будь-якої гульні, вкрай здивований, що його тут приймають холодно, а місіс Перч не набагато тепліше, і що його чекає приємний обов’язок — одвезти цю леді додому найближчим омнібусом. Заходить ніч. Флоренс, попоходивши по кімнатах гарно оздобленого дому, спішить до своєї спальні, яку дбайлива рука Едіт спорядила з найбільшою розкішшю та вигодами, і, скинувши пишне вбрання, одягає простеньку свою жалобну сукенку, що її носить по любому Полеві, та сідає читати; коло ніг її мружиться й кліпає очима Діоген. Але сьогодні Флоренс не може читати. Дім видається їй новим і дивним, повним голосних відлунь. Якась тінь лягає їй на серце. Вона не знає, що з нею й чому, але їй важко. Флоренс закриває книжку, а грубуватий Діоген, сприйнявши це як заклик, кладе лапи їй на коліна й треться вухами до її ласкавих рук. Тільки Флоренс його майже не бачить: якийсь туман постає між ними, і в тому тумані світяться, мов ангели, образи її померлої матері та померлого брата. А ще — Уолтера, безталанного мандрівника… О, де він, де він?

Майор того не знає — це, точно, — та й не хоче знати. Відхекавшись і проспавши решту дня, майор пізно пообідав у клубі, і тепер сидить над пінтою вина і доводить скромного рожевощокого юнака за сусіднім столом (юнак дорого заплатив би, щоб могти встати й піти звідси, але не може) до божевілля, теревенячи про Бегстока, сер, на весіллі Домбі і про Бегстокового друга, збіса джентльменського джентльмена — лорда Фінікса. А кузен Фінікс, що давно мав би бути в Лонг-отелі і в ліжку, сидить натомість за картярським столом, куди, на біду йому самому, привели його свавільні ноги.

Ніч, наче велетень, виповнює церкву, від долівки до стелі, й панує там довгі мовчазні години. Бліда зоря знову зазирає у вікна, потім поступається місцем дневі, дивиться, як ніч тікає до склепів, жене її звідти й сама ховається поміж мертвих. Боязкі миші знову туляться одна до одної, коли грюкають двері і місіс Міф та містер Саундз знову вступають у коло своїх щоденних обов’язків, нерозривне, як обручка. Знову триріжний капелюх і висмоктаний капелюшок бовваніють десь там при вінчанні, і знову цей чоловік бере цю жінку й ця жінка віддається за цього чоловіка, врочисто присягаючи:

«Віднині, у долі і в недолі, у багатстві і в злиднях, у здоров’ї і в болещах любити одне одного і піклуватись одне про одного до кінця живоття».

Слова, що їх повторює й містер Турбот, в’їз4ячи верхи в місто, розтягаючи рот якнайширше і обачливо вибираючи собі дорогу.

Розділ тридцять другий

ДЕРЕВ’ЯНИЙ МІЧМАН РОЗБИВАЄТЬСЯ В ДРУЗКИ

Чесний капітан Катл, просидівши кілька тижнів у своїй фортеці, жодною мірою не послабив своїх запобіжних заходів з огляду на відсутність появи ворога. Капітан казав собі, що теперішня його безпека занадто цілковита та дивна, щоб тривати довго. Він знав, що коли вітер сприятливий, то флюгер рідко стоїть непорушно, і