Таємниця Крилатого Змія - Рене Дюшато
— І ця хвилина настала! — гаряче вигукнув П’єро. — Мого дядька ув’язнено. Чи зможете ви тепер не виконати його заповіту, коли знаєте, що він зник кілька тижнів тому?
— Ви забуваєте, — сухо промовив доктор Шульц, — що ваш родич запродався Вандергольдові.
— Як ви можете таке казати!.. — обурився хлопець.
— Але я кажу те, про що пишуть всі газети. А ця конференція в готелі “Палас”, де нафтовий король, мов прирученого лева, репрезентував журналістам мого друга? Хіба це викрадення? Я сам бачив фото цієї ганебної церемонії.
— А я теж бачив оту церемонію, — втрутився В’юн. — Я був там. Одне вам скажу, що бідний старий виглядав тоді як несповна розуму. Я таки певен, що зараз у цього бідолашного пана Лотера мозок перекрутився, і ним крутять, як дерев’яною лялькою на мотузочках. Треба було бачити це все. Він пускав слину, з носа, звиняйте, текло; голову похилив на груди і слова навіть не міг сказати. А ота заява, то її сам Вандергольд тицьнув писакам.
Професор уважно слухав В’юна.
— Кажете, що слина котилася? — задумливо запитав Шульц.
І раптом він рвучко підвівся.
— Коли це так справді було, то я цілком згодний з вами. Лотер ніколи б не продався Вандергольдові. І я зроблю все можливе, щоб допомогти вам врятувати мого старого друга. Котра зараз година?
— Та вже минула восьма.
— Тож поспішімо. — Професор Шульц занепокоївся. — Контора нотаря Мюскулюса відчиняється о пів на дев’яту. У нього зберігаються конверт із формулою і гроші. Це дозволить нам, якщо схочемо, вже сьогодні ввечері оголосити волю Клемана Лотера. Перед такою загрозою Вандергольд змушений буде звільнити старого… Поспішімо ж, контора за півкілометра звідси, на вулиці Брюле.
— Ну, малий, бачиш? Ми вже близько до мети! — весело звернувся В’юн до П’єро. — Твого дядька врятуємо, і край. А завдяки кому? Завдяки мені! Це ж я розповів, що у старого з носом не все гаразд, а доктор Шульц і з’ясував у чому річ. Ну, що?
— Не варнякай дурниць, любий В’юне. Ходімо краще швидше.
…Наближаючись до вулиці Брюле, вони почули плюскіт пожежних помп і галас. Звідусіль бігли люди. В небо здіймався стовп диму, а в повітрі смерділо погаром.
— Це що, десь горить? — запитав В’юн у першого стрічного.
— Атож! Пожежа почалася о восьмій годині; від будинку лишилося саме згарище. Ніколи ще не бачили такої страшної пожежі!
— Що ж то за будинок?..
— Нотаря Мюскулюса, — відповів городянин і зареготав: — Вийшло так, що наша вулиця Брюле виправдала свою назву.[3]
СКОПОЛАМІН
Пожежа в будинку нотаря Мюскулюса і загибель документів, що могли б врятувати Клемана Лотера, приголомшили трьох друзів. Події останніх днів і гнітюча втома теж далися взнаки, і тому всі погодилися відпочити у Страсбурзі зо дві доби.
По обіді, в останній день, В’юн запропонував піти скупатися до Рейну. Стояла страшенна спека. Забувши на хвилину про свої нещастя, друзі плавали наввипередки, пірнали, хлюпалися. Професор Шульц, що пішов разом із ними, лишився на березі і захопився читанням купленої напередодні книжки.
Надійшов вечір. Накупавшись, зайшли підвечеряти тут же на пляжі. Бурлака, що їв за чотирьох, зголоднів, як хорт, і блискавично розправився з сковорідкою смажених пічкурів. Після вечері друзі замовили каву. Професор Шульц сидів у задумі і часто поглядав на німецький берег Рейну, де над Келем тріпотів прапор з розчепіреною свастикою. Потім він позіхнув і почав читати вечірню страсбурзьку газету, що виходила німецькою мовою. Прочитавши, професор згорнув газету і сказав:
— Поліція стурбована пожежею. Вона не може знайти причини цього лиха. Вогонь був настільки сильний, що геть усе чисто знищив. Сталеві сейфи лишилися незаймані й неушкоджені, але всі папери всередині обвуглилися. Ми втратили всяку надію повернути формулу Клемана Лотера.
— Дивує мене все це, — промовив В’юн. — Як це після смерті барона, їхнього керівника, оті молодчики з банди Вандергольда таки вчинили цей злочин?..
— Все організовано заздалегідь. Тепер я зрозумів, що мали на увазі Преміор і барон, коли говорили про одночасну операцію в Страсбурзі! Я ж тоді в готелі зі своєї схованки добре чув їхню розмову.
— Барон, звичайно, мав спільників поміж нацистами Страсбурга, — додав професор. — Після підпалу рейхстагу вони стали спритні на такі речі…
В’юн одразу ж почав захоплено розповідати про цей суд.
— Димитров — оце, я розумію, людина! Так триматися перед цими мерзотниками, після тривалого ув’язнення! Треба мати, скажу я вам, добрий розум і волю. Молодець! Але отой Ван дер Люббе — ганчірка…
— Так, ганчірка, — підтримав його професор. — Трагічна й жалюгідна фігура, що стала слухняним знаряддям в руках нацистів, а він був певний, що стане героєм і заживе слави. Будьте обережні, мої друзі, у вашій нелегкій боротьбі проти одного з хазяїв світу. І не думайте, як бідний Лотер, що можна