Таємниця Крилатого Змія - Рене Дюшато

наприкінці минулого століття місто уславилося завдяки меткій страсбурзькій родині, що забагатіла на торгівлі. Упродовж усього століття ця родина давала світові відомих дослідників і винахідників, знаних натуралістів, авторитетних хіміків. Минали роки, і всі вони, один по одному, вмирали. На честь їх названо відлюдні береги, тихоокеанські острови і хімічні сполуки. В часи описуваних подій з цієї родини лишився один старий фізик, дивак, що самотньо жив у Парижі, в дешевому готелі кварталу Маре. Старий наймав дві кімнати, харчувався печивом і тістечками та сушив собі голову над однією з важливих проблем, що ними така багата сучасна наука: чому небо блакитне.

І хоч мешканці мали старого за божевільного, він листувався з найвизначнішими науковцями. Клемана Лотера він знав добре, а професор Шульц із Гамбурга вважався за їхнього спільного друга. Коли йшов Гітлер до влади і професор Шульц змушений був емігрувати з Німеччини, старий запропонував йому оселитися у фамільному будинку в Обермюнстері, де вже багато років ніхто не жив.

У той час, коли друзі повернулися до готелю, щоб негайно вирушити машиною до Обермюнстера, професор Шульц ще працював у своїй лабораторії. За неї правила стара монастирська каплиця. Під готичним склепінням було скупчено силу розмаїтих дивовижних машин і механізмів, склянок, реторт із часів, коли хімія тільки-но почала виходити з мороку алхімії.

Зачувши стукіт, Шульц наблизився до віконця в дверях, відчинив його і запитав, кого це привело до нього в таку нічну годину. Професор говорив з помітною німецькою вимовою.

— Я не помилився, це ви професор Шульц?

— Так, але що вам потрібно?

— Я небіж вашого друга Клемана Лотера, мене звуть П’єро Ланкрі. Вам загрожує небезпека… Нацисти…

— Що ви мені розповідаєте? — відповів украй розгублений професор. — Що це ви надумали? Приїхати втрьох, машиною, глупої ночі… Ні, я не відчиню вам!

— Але, пане професоре, — благально промовив П’єро, — я повторюю: вам загрожує велика небезпека. Якщо ви чогось боїтесь, я зайду сам. Хіба вам зробить щось тринадцятирічний хлопець? Я благаю вас, вислухайте мене швидше, я боюся за ваше життя.

— Ну що ж, тоді заходь сам…

В’юн лишився стежити за дорогою, що починалася від кордону і пролягала аж до старого монастиря, а Бурлака чекав у машині позад будинку. Звідти можна було виїхати на шосе, що вело до Страсбурга. В разі небезпеки В’юн тричі крикне совою.

Тримаючи з обережності двері на ланцюжку, професор Шульц визирнув і переконався, що, крім хлопця, біля будинку нема нікого. Тільки тоді відчинив двері. Щирий погляд і чесне обличчя хлопця, мабуть, справили на професора гарне вражіння.

— У нас кордон майже поряд, — пояснив, виправдовуючись, професор. — Нацисти, не вагаючись, можуть перейти його. Кілька днів тому я дізнався про смерть мого колеги з Чехословаччини. Він звернувся по радіо до німецьких антифашистів.

Кількома словами П’єро розповів, як вони стежили за бароном, як бачили його страту і як їм пощастило підслухати розмову гітлерівців. Не можна було гаяти ні хвилини — фашисти могли наскочити навіть цієї ночі. Треба негайно втікати. Машина з двома надійними товаришами чекає на них позаду будинку і відвезе професора Шульца в безпечне місце.

Підозра знову промайнула на обличчі старому вченому.

— Гм! Ви хочете, щоб я поночі поїхав машиною з двома незнайомцями, коли кордон за два кроки? Я знаю добре підступність гітлерівців!

— Та я ж, навпаки, хочу врятувати вас од них, — у відчаї вигукнув хлопець. — Ви ж знаєте мого дядька, Клемана Лотера. Він неодмінно мусив вам розповісти про мене. Батько мій загинув у Порт-Морелі — то злочин Вандергольда… І я знаю, що саме вам Клеман Лотер довірив таємницю лотариту. Ви мали оголосити його формулу в разі загибелі мого дядька. Тож знайте, що така нагода трапилася, бо Клемана Лотера викрадено…

— Що? — вигукнув Шульц. — Твій дядько зник?.. Ти хочеш сказати, що він запродався нафтовому королю?!.

У цю хвилину тричі пролунав моторошний крик нічного птаха. П’єро підбіг до вікна. Світова зоря загасила зірки, і небо на сході зарожевіло. Навкруги все було спокійно, в шатах лісів, за безмежною ельзаською рівниною врочисто височіли Вогези. І ось хлопець побачив на дорозі, що вела до Обермюнстера, блимаючий вогник. Це було світло від автомобільних фар. — Нацисти їдуть! — скрикнув П’єро.

Не встиг він промовити ці слова, як ляснули постріли, що луною розкотилися в долині.

— Ми більше не можемо чекати! За хвилину нацисти виважать двері до вашої лабораторії!

Професор Шульц якусь мить вагався. Та коли знадвору долинув хуркіт мотора і скрип гальм, учений врешті наважився:

— Іди через сад, там у мурі є дверцята. Спробуємо дістатися до вашої машини…

Професор і хлопець кинулись бігти довгими коридорами старого монастиря. Вже виходячи в сад, вони почули важкі удари в двері. Пробігши алеями занехаяного і зарослого саду, П’єро і Шульц зупинилися перед високим присадибним муром. Професор відчинив хвіртку. Далі вже починався ліс, а за кілька кроків, на доріжці серед кущів, втікачі побачили машину. Бурлака сидів при кермі і занепокоєно оглядався на всі боки.

— А де В’юн?

— Я гадав, що він з вами!

Серце хлопця стиснула тривога. Значить, то стріляв їхній вірний товариш! Що з ним? Може, його поранено, вбито чи полонено? І П’єро рішуче заявив, що треба негайно йти на допомогу В’юнові, без нього вони не вирушать звідси.

— Є у вас принаймні яка-небудь зброя? — запитав професор. Бурлака пояснив, що вони мають тільки револьвер, та й той у В’юна.

— Але зважте, що це безумство! — вигукнув Шульц. — Двоє чоловіків і дитина проти десятьох наці, озброєних до зубів і до того ж вправних стрільців!

На вулиці перед будинком знову почалася стрілянина.

— Вони застрелять В’юна! — вигукнув П’єро. — Ні, я не можу лишити його на смерть. Бурлаче, під’їдь машиною до будинку!

Бурлака зараз же запустив мотор. Ні слова не кажучи, старий професор сів у машину побіч П’єро. У повній тиші втікачі