Викрадений перстень - Іван Остріков
Друзі переглянулися, і почали розказувати все-все, нічого не приховуючи. Коли йшлося про бійку з жабурами, чи про боротьбу з гадюкою, цуцик Пік. щоб показати, що й він все розуміє, сердито дзявкав. А решту часу він невтомно помахував хвостиком.
Видно, дуже радів!
Дядько Мешко задумався.
— Зразу, ще з фабрики, треба було подзвонити мені по телефону. Я б допоміг вам розшукати Мімі й перстень. А зараз ходімо повідомимо Владевих татка й маму. Скажемо, що він тут, і хай вони не хвилюються. Подалися світ за очі, нічого не сказавши! Ніколи не робіть так! Не можна.
Владі винувато похнюпив голову. «Казав же тобі», — хотів нагадати йому Тото, але промовчав, бо знав, що друг і так усвідомив свою помилку.
Потім пішли в кімнату, де стояв телефон. Дядько Мешко крутнув на телефоні кружальце з дірочками, і в трубці пролунав голос Владевого татка. Старий майстер розповів про все, і татко дуже зрадів, що його хлопчик знайшовся, бо він не міг збагнути, де шукати його. Навіть обіцяв не карати Владі за те, що без дозволу пішов з дому. Обіцяв, що завтра теж прийде, візьме з собою мисливську рушницю й допоможе зловити ворона. Потім розмовляли з мамою Владі, і вона теж дуже зраділа.
Приятелі один за одним переговорили по телефону, а Пік, на знак привітання, дзявкнув у трубку.
Розмову скінчили вже смерком.
— Ну, час спати, — мовив дядько Мешко. — А завтра всі разом зловимо ворона, врятуємо Мімі й повернемо перстень тітці Елці.
— А ви не гніваєтесь на мене? — винувато запитав Тото.
— Якщо попросиш, то, певно, вибачу тобі. А перстень таки справді дуже коштовний.
— Мабуть, дорого коштує?-запитав Владі.
— Не тільки тому, — пояснив дядько Мешко, — цей перстень носила на руці добра робітниця. А руки робітниці, як і руки матері…
— Готують нам щось смачне! — перебив Владі.
— І виробляють іграшки! — додав Тото. А Пік, на знак згоди з друзями, дзявкнув.
— От бачите, ви й самі знаєте, — посміхнувся дядько Мешко. А Владі промовив:
— Я дуже люблю мамині руки!
— Тому нам будь-що треба знайти перстень, — докінчив старий майстер.
— Дядьку Мешко, а як ви зустріли Піка? — запитав Тото.
— О, мало не забув, — очі дядька Мешко весело всміхнулися, а круг них з’явилися зморшки, великі й малі. — Наш Пік герой, справжній герой. Сиджу я собі на березі річки й ловлю вудкою рибу. А риба, як на зло, чомусь не клює. І раптом з води вискочив жа-бур і злякано подався на берег, а за ним другий, ще дужче наполоханий, далі третій, цей аж позеленів од страху, і нарешті четвертий — ледь живий. А за ними з’явився, — хто б ви думали? — Пік. Обтрусився так, що бризки у всі боки аж захурчали, й щодуху за жабурами. Я ледве догнав його. Коли б ви бачили, як він їх відлупцював! Герой, справжній герой наш Пік!
— То ж були жаби-забіяки, — пояснив Тото, — так їм і треба!
Ну, а зараз, діти, час спати!
Друзі, вкрившись ковдрою, поснули, а у розкрите вікно заглянув місяць і посміхнувся. Навіть він ще не знав, що буде завтра.
Розділ XVI
Тото знаходить Мімі. Жорстокий бій з чорними воронами. Пік знову зникає
Влітку сонце сходить рано. Та на цей раз ще й сонце не зійшло, а у вікні кімнати, де спали друзі, вже з’явилася довгаста мордочка пацюка Мушика. Він понюхав ліворуч, потім праворуч і нищечком, так щоб ніхто не бачив, скочив у кімнату. В світлиці негідник оглянувся й сквапно зіп’явся на стілець, де лежали Владеві штанці. Понишпорив у кишенях, знайшов свій хвіст і радісно пискнув. Це якраз те, що йому треба!
В цю хвилину якраз прокинувся Пік, він одразу ж відчув, що в кімнаті хтось є, і гавкнув. Мушик сквапно скочив на вікно, а з вікна надвір. А за ним стрілою метнувся гумовий цуцик. Прокинувся й То-то, але встиг побачити тільки хвостик Піка, що саме мелькнув за вікном. Тото штовхнув Владі, та хлопчик так солодко спав, що навіть не відчув штурхана. А час не жде! Тото, хоч і знав, що виховані хлопчики так не роблять, теж вистрибнув у вікно.
Мушик, а за ним Пік, мчали на узліссі. Скільки було духу Тото подався за ними. Між деревами було сиро й холодно. На листі кущів блищали краплинки роси. Гілки кущів сплелися й заважали бігти, але хлопчик не зупинявся. Треба спіймати цього негідни-ка-пацюка, треба покласти край його підлоті.
Скільки тривала погоня — сказати важко. Сонце вже добре-таки припікало, коли Тото на одній із полянок нарешті догнав Піка. Цуценя висолопило свій рожевий язичок і важко-важко дихало. А Мушиково-го навіть сліду не було видно.
Стомлений гумовий хлопчик важко сів на травицю й в ту ж хвилину скочив, немов би вгніздився на голку. Посеред полянки височіло велике сухе дерево. В дебелому прикорні зяяло темне, велике дупло. А над дуплом стовбур ділився надвоє. Сухі гілки тяг лися до неба. А на самій вершині чорніло гніздо. На цей раз помилки бути не могло — то гніздо ворона!
І як подумав Тото, що це ж тут поруч Мімі, що її можна зараз порятувати, йому якийсь клубок став у горлі — він і крикнути не може! Його охопила нетерплячка. Замість покликати Владі та дядька Мешко, замість зачекати Владевого тата, він вирішив, що може й сам все зробити.
Немов білочка, шмигнув Тото на дерево, а Пік залишився внизу, бо цуценята не вміють лазити по деревах, навіть якщо від цього залежить порятунок гумової дівчинки. Тото вже майже добрався до гнізда, як прилетів ворон.
