Слід веде до моря - Володимир Кирилович Малик
Що робити?
Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися?
— Олено Калістратівно, — промовив глухо Сергій, — це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину.
Учителька рвучко зійшла з кафедри.
— Ти? Лісовий?
— Я, Олено Калістратівно, — промимрив Сергій.
Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала:
— Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора — і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть!
Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного.
— Ну? — сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно.
— От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, — тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то…
Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, — видно, почула їхню розмову під дверима.
— Ви ще тут!.. Я ж вам сказала — йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет?
— Ні, не забули, — буркнув Сергій. — Тільки навіщо ж отак відразу — до директора? Хіба ми такі злочинці?
— Ось там усе і поясниш! Ходімо!
В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав:
— А це що за депутація?
Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок.
— Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, — з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. — Де ж директор?
— Його викликали в міськраду, — пояснив хтось. — Обіцяв скоро бути.
— Може, ми розберемося самі, без директора? — спитав Степан Бенедиктович. — А тим часом і він надійде…
Олена Калістратівна усміхнулась.
— Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках — і край!
Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками.
— А може, все-таки спробуємо?
— Гаразд. Говоріть, — а в мене урок! — і вона вийшла.
Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців.
— Розповідайте, — нарешті сказав Степан Бенедиктович. — Ну, хоча б ти, Романюто!
Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав:
— Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я — що не виказав товариша…
— Он як! І тільки?
— Іншої вини за собою не почуваю, — вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: — А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу?
Класний керівник відкинувся на спинку дивана.
— Гм-гм… Ти цікавий хлопець, Романюто. І запитання твоє цікаве. Бачиш, коли йдеться про те, щоб не виказати товариша ворогові, то я цілком підтримую тебе. Ось подивись на мої пальці.
Він простягнув уперед руки. Хлопці побачили вузлуваті, ніби поперебивані пальці.
На кількох були зірвані нігті. Але, незважаючи на каліцтво, вони здавалися досить міцними.
Хлопці мовчки перевели погляди на вчителя.
— Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів. Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги — фашисти! А перед тобою, Романюто, — твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: «Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти — справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: «Це зробив я!» Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий?
— Краще б мені провалитись крізь землю, — похнюпив голову Сергій. — Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!..
— Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! — суворо вставив учитель.
— Пробачте.
— Отже, зрозуміли свою провину?
— Зрозуміли.
— Тоді
