Сто років тому вперед - Кір Буличів

І якщо цей кадр знімається в кіно, то режисер неодмінно відзначить рішучість незнайомого юнака й вигукне: «Хто цей невідомий і рішучий герой? Негайно розшукайте його й дайте йому роль слідчого міліції в новому детективі!»

Пірат Крис, який ішов першим, помітив рух Петра Ішутіна й обернувся до нього.

— Ти чого? — спитав він.

— Я? — здивувався Петро. — Я тільки хотів…

Тим часом товстун пройшов до забитого двоповерхового флігеля й відсунув дошку у вікні першого поверху.

— Слухай, — сказав Крис, насуваючи трикутного капелюха на очі, — якщо ти плутатимешся в мене під ногами, я з тебе відбивну зроблю. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Петя Ішутін. — Звичайно, зрозумів.

— Ти що бачив?

— Я нічого не бачив, — сказав Петро Ішутін. — Ліпше не втручатися, коли тебе не просять.

— І затям, — мовив Крис, витягши з кишені ножа, — якщо ти кому-небудь писнеш про те, що тут бачив, тобі не жити. І не бігай по міліцію, і не пробуй від мене сховатися. Ти мене знаєш?

— Ні, — відповів Петро. — Тобто я про вас читав дуже похвальні відгуки…

— Твоє щастя. Ті, хто мене знав, недовго жили.

Пірат приставив уявного ножа до замшевого живота кухаря Ішутіна й посміхнувся.

— Я ніколи… — пробурмотів Ішутін.

Він же не міг здогадатися, що ніж не справжній. Йому ніхто ще не приставляв ножа до живота, зате в детективних романах він читав, як це робиться. Правда, коли він читав детективні романи, то завжди був за слідчих, щоб вони перемогли. Він навіть уявляв, що одного чудового дня піймає небезпечного злочинця і його запросять працювати головним слідчим. Але зараз найкраще не втручатися. В книжках і кіно одне, а в житті й зарізати можуть.

— І ще затям, — додав Наполеон, — ми тебе знаємо. Ти Ішутін, мешкаєш у тому будинку. Отож якщо писнеш, тобі від нас не сховатися.

— Я все зрозумів, — сказав Ішутін. — І взагалі, я тільки допомогти хотів. Може, донести що…

— Не потрібна нам твоя допомога.

Тим часом товстун із хлопчиком уже зник з очей.

— То я пішов? — спитав Ішутін. — А то мені обідати пора. Мушу сказати, що ви чудово по-російському розмовляєте.

— Постривай. Сідай на лавку.

Петро покірно сів.

— Тут зараз одне дівчатко побіжить, — сказав здоровило. — Воно тебе, напевно, спитає, чи не бачив ти нас. Що ти їй відповіси?

— Що нікого не бачив… Хіба я не розумію? Люди повинні допомагати одне одному. Всі люди — брати.

— Ну й молодчина! Сідай. Сиди, читай і відповідай, що нічого не бачив. А я за тобою стежити буду. Якщо не дотримаєш слова, не жити тобі. І біфштекси замість тебе смажитиме інший кухар. Ясно?

— Так точно! — відповів Петро.

І залишився чекати дівчинку.

Він усе виконав, як від нього вимагалося. Сидів, читав, йому навіть сподобалося, що він виконує секретне завдання. Напевно, і цей хлопчина і його подруга — небезпечні злочинці, вирішив він, бо так думати спокійніше.

А коли Аліса, постоявши в нерішучості посеред двору, пішла до дальньої арки, Петро тихенько підвівся з лавки і поквапився додому. Там він ліг на канапу, і в нього стали тремтіти руки й ноги. Потім він сказав: «У нашому ділі головне — не втручатися». І заспокоївся, задрімав.

Аліса повірила Ішутіну й вирішила, що пірати й Коля втекли через наступні ворота.

Вона проминула їх і опинилася в другому дворі. Цей двір відрізнявся од першого. В ньому було багато кущів, які вже розпускалися, підлими — лавки, на лавках — бабусі й молоді матері з колясками. У колясках діти. Інші діти, трохи старші, будували фортецю з піску.

Аліса підійшла до найближчої бабусі й запитала:

— Пробачте, тут не пробігав хлопчик?

— А він тебе скривдив? — поцікавилася бабуся.

Вона змалечку була впевнена, що хлопчиська спеціально створені для того, щоб тягати дівчаток за коси. Тому вона все життя цуралася хлопчиків усякого віку, від семи до сімдесяти років, не вийшла заміж і тепер ходила гуляти з онучкою своєї сестри.

— Ні, — відповіла Аліса. — Він мене не скривдив. Але за ним гналися два бандити.

— Що? — Бабуся аж підскочила. — Бандити! — закричала вона.

— Де бандити? — спитали інші бабусі й мами, заходилися скликати дітей і підкочувати чимближче коляски.

— Не хвилюйтеся, — спробувала заспокоїти їх Аліса. — Я тільки спитала, чи не пробігав тут хлопчик, за яким гналися два чоловіки, один товстий, другий тонкий, схожий на Наполеона.

— Яке варварство! — вигукнула друга бабуся. — Ганятися за дитиною!

— Отже, ніхто не пробігав? — допитувалась Аліса.

Вона вже зрозуміла, що ніхто не пробігав. Інакше б цей тихий куточок переполошився.

— Ні, — сказала молоденька мама в широких штанях. — А вони повинні побігти? Скажи правду, тоді я відвезу малюка додому. Дітям не можна хвилюватися.

— Ні, ні, ніхто не побіжить, — запевнила Аліса й поквапилася назад у перший двір.

Ззаду долинали збуджені голоси мам і бабусь. Дехто з них почав збиратися додому.

Що ж виходить? У першому