Рiднi дiти - Оксана Дмитрівна Іваненко
Там були Лена Лебединська з сестричками і братиком і Тоня Мідян з мамою, старшою сестрою і братом. І одна жінка, яку тільки сьогодні забрали, казала, що скрізь розвішено об'яви: «Командирові партизанського загону Папуші. Ваша родина в гестапо. Якщо протягом 24 годин ви не з'явитесь — вона буде повішена». Це скрізь було розвішено. Мама, як почула, затулила мені рота непомітно, вона мене на руках тримала, а сама сказала: «Значить, його не вловили ще, ну й добре, може й родина зовсім не в гестапо, а це просто провокація». Звичайно, тато не з'явився і ніхто не дізнався, що ми його родина. Та однаково мама на другий день померла, бо їй, казали жінки, легені відбили. А про тата теж потім казали, що його застрелили. І потім мені вже нічого не було страшно, і як у Константанів повезли, і в Аушвіц, і номер на руці накололи — мені вже нічого не було страшно, і як підірвати хотіли, мені теж не було страшно. А нас не встигли підірвати, бо нас врятували дядя Вася і Ліна Павлівна, наша вихователька, і Червона Армія нас визволила. Я хочу дуже добре вчитись і бути агрономом, як тато, або вчителькою, як мама. Я ще не вирішила остаточно. Тут у нас дуже добре, є великий садок. Нам кожному дозволили посадити деревце яблуні або груші, або кущик порічок чи малини, і навесні ми будемо садити квіти, і я посію тютюн. Пишіть, дорогі дівчатка. Напишіть, як ви попали в дитбудинок. Тут ми всі діти між собою рідні, може, ще рідніші, ніж у родині, бо ми в усіх концтаборах разом були. Лена Лебединська найстарша серед нас. Ми її найдужче любимо. До школи нас прийняли всіх, і ми багато дома вчимося, щоб наздогнати. І ми тепер уже не по-німецьки розмовляємо. Напишіть, що ви тепер проходите. Цілую вас, дорогі дівчатка. Я дуже рада, що ми познайомилися.
Ваша Катя».
Ліна Павлівна довго сиділа перед листом моряків, дивилася на їхні підписи, намагалася уявити, які вони насправді, ці хлопці, але, мабуть, нічого не уявила, бо вигляд у неї був розгублений і нерішучий. Нарешті взяла ручку і почала писати повільно, старанно виводячи літери, очевидно, обмірковуючи кожне слово.
«Дорогі товариші!
Діти вирішили, що саме я мушу відповісти на лист, який ви адресували «дівчині-виховательці». Спочатку мені здалася дивною така адреса, але потім я вирішила, що вам хочеться листуватися з ровесницею. Як би там не було, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я теж була надовго відірвана від рідної землі, і хоча моє перебування на чужині зовсім не схоже на ваше, я розумію, що й ви сумуєте за рідним містом.
Ми дуже любимо наш Київ. Хоча весь Хрещатик в руїнах і багато кварталів зовсім знищено, він нам здається однаково прекрасним. Хрещатик розчищають і його знову забудують.
Наш дитбудинок міститься на околиці, дуже зеленій і гарній. Поряд з нашим будинком великий фруктовий сад Академії наук. Нашим дітям дозволяють там гуляти, що дуже корисно для їхнього здоров'я. Тепер у нас у будинку 110 дітей — переважна більшість репатрійованих з Німеччини, про яких ви прочитали в газеті і які дуже зраділи вашому листу. Зараз вони всі посилено харчуються. Особливо виснажені були маленькі, дошкільнята. Перші роки свого життя вони провели в неволі. Старші діти вже ходять до школи. У нас є дитяча рада, старости кімнат. На Жовтневі свята старших дітей прийняли в піонери.
Вони будуть дуже щасливі, коли одержать ще лист від вас, де ви напишете про своє життя на голубому Дунаї. Ми всі, вихователі дитячого будинку, дуже дякуємо вам за ваш лист і бажаємо вам і надалі високо тримати непереможний прапор нашої Радянської Армії і нашого Радянського Флоту.
З щирим привітом.
Вихователька дитячого будинку Ліна Косовська».
Усі діти довірливо віддали незапечатані конверти Марині Петрівні, дехто, як і Тоня, просив перевірити помилки і пропонував переписати «на чистовку». І Ліна Павлівна трохи зніяковіло, підвівши гарні, як вимальовані, темні брови, спитала:
— Так?
— Вам теж перевірити помилки? — засміялася Марина Петрівна.
— Ні, мені просто важко
