На зеленому острові (збірка) - Ів. Грушка

Мав він веселу доньку, про красу якої було відомо по всіх королівствах світа, аж від моря синього до моря чорного; аж від північних гір й до солоної південної пустині. Мав також і синочка єдиначка, пиху свого роду, який, звичайно, був найкращою людською дитиною того часу.

Отож якось королівський почот впорядив на річці велику дитячу гулянку. Короленко прийшов до річки в супроводі цілого гурту придворних. Прикрашені різними оздобами човни сновигали між хвилями, і згуками веселощів розлягався увесь край. Потривожені самотні крокодили ліниво відпливли на другий берег річки і здивовано видивлялися на ту метушнину.

Короленкові закортіло поїздити по річці. Двоє гайдуків зняли його з носилок, а тим часом до нього підплив човен, що нагадував собою золотого лебедя. Хлопчисько збіг до нього по мармурових сходах, а два юнаки взялися за весла. І син керуючого вірними плескав з радощів у долоні та так верещав, як дитина самого звичайного рибалки чи крамаря.

Але ж трапилась біда! Інший човен зачепив веслом човник королівський й перевернув його. Два крокодили, що вгляділи те з другого берега, прудко кинулись у воду, кожний з них вхопив по одному весляреві й пірнули з ними в глибінь. Всі хто був на березі, безпуття метушились, дивлячись, як серед річки плавають білі шати короленка. Кілька юнаків вже збиралися поплисти до них, коли це ціла зграя крокодилів зрушила з мокрого піску, і юнаки з жахом порачкували назад.

Голосно залунав крик короля:

— Хто врятує мою дитину, тому подарую тисячу динарів!

Однак ніхто на те не зважувався, а тим часом почвари вже націлялись на середину річки.

— Всякі високі відзнаки дістане той, хто спробує. Я одягну його в почесну одіж, я посаджу його за своїм столом! — гукав далі король, але ж люди мовчали й тремтіли. Чорні ж тіла почвар все наближалися. І справді, як його врятуєш? Адже ж ні стріла, ні спис не проткнуть панцира крокодилового!..

— Віддам половину свого королівства, віддам дочку мою за жінку спасителеві! — гукав король, але ж ніхто не зголошувався.

Тоді він зірвав з своєї голови корону, шпурнув її на землю й закричав з великим розпачем:

— Все своє королівство віддаю, нехай буде замість мене керувати!

Аж, гульк!.. Коли вже дитина зникла під водою, плигнув у річку великий пес, що належав одному різникові, вхопив хлопця за одежу й почав тягти його до берега. Увесь натовп кричав з радощів і галасом та рухами відганяв почвар, а вояки кидали на них списами, і крокодили, покинувши свою здобич, повернули назад.

Повний радості й захоплення, вхопив король свого сина й звелів вертати до дому. Народ гукав «Славу».

Тут підступив до короля сивий старий шейх;[2] уклонився йому низенько й промовив:

— Ясновельможний королю, спокій з тобою! І небо, і земля чули твоє королівське слово, що тому, хто врятує тобі сина, ти віддаси владу.

Король страшенно здивувався й сказав:

— Мій старче! Та тож був пес, пес, що он тепер струшує воду з своєї шкури!

Але ж шейх промовив знову:

— О, королю Часу! Тисяча верблюдів не повернуть до уст того одного слова, що вже було сказано!

І далі почав вичитувати вірша:

Всі люди захвилювались, загули, лаяли старого діда дурнем, а слуги вже кинулись гнати його геть з дороги. Однак господар вірних підвів руку:

— Не займайте старого! А пса заберіть і нехай буде так, як вирішать державні радці.

З тим король пішов до палацу, а люди розійшлися спати.

Вранці король вступив до урочистої залі свого палацу й сів на державний трон. Візирі,[3] вельможі та придворне панство стало перед нього й усі цілували перед ним підлогу.

Король промовив:

— Мої вірні! Ви знаєте вчорашню пригоду; отож розсудіть, що нам чинити далі? Безперечно, увесь люд чув моє королівське слово, тож треба нині розміркувати: чи дійсно слід перед псом додержувати слова?!

Міністри радили й так і так.

Перший візир подав раду, щоб того клятого пса зашити у мішок і, прив'язавши йому на шию каменюку, шпурнути в річку. Інші на та не приставали, а радили пошукати іншого, хитрішого способу, щоб не було часом між людьми якогось незадоволення. І сказав один з панів:

— Ясновельможний королю! Така буде моя порада: звели ученим мудрецям, щоб вони пошукали по старих книгах, чи відповідає таке звичаям, щоби пес був керівником вірних?

— Твоя рада найкраща,— відповів король.

Так і зробили.

До великих зборів посходились старі шейхи з довгими бородами та з сувоями книг в руках, щоб привселюдно відшукати потрібні вказівки. І коли запитав у них король, чи ж знайшли вони в старих книгах такий вірш, з якого можна б дізнатись,