Таро-Силач - японська казка

Жили собі колись чоловік і жінка. Та не було в них дітей. А їм так хотілося мати синочка!

От жінка почала ходити в храм і молитися богині милосердя Каннон.

– Богине, благаю тебе, пошли нам дитятко!

Молилася вона сто днів, а на сто перший знайшовся в неї хлопчик.

Ріс він швидко, мов на дріжджах. Батьки тішилися ним, як найдорожчим скарбом.

Та от лихо – хлопець виріс здоровий, але не говорив ні слова.

Батько й мати занепокоїлися.

На превелике щастя, коли хлопцеві минуло п’ятнадцять років, він раптом проголосив:

– Мамо, тату, не журіться, а купіть мені важкенну залізну палицю, бо я вирушаю в подорож.

– Навіщо?

– Вона правитиме мені за ціпок.

Здивовані батько й мати перезирнулися. Але цього дня їхній син уперше заговорив, тож радості їхній не було меж.

Вони зібрали всі свої гроші і попросили коваля викувати залізну палицю на триста кілограмів. Тягти її додому довелося усім селом.

Хлопець глянув на палицю і всміхнувся, а тоді схопив за кінець і вигукнув:

– Е-е-е-х!..

І враз обернувся на велетня.

Приголомшені й водночас зраділі селяни дали йому ім’я Таро-Силач.

Таро-Силач закинув палицю на плече й вирушив у путь.

Іде та йде, коли це бачить – чолов’яга котить здоровенну каменюку.

– Не заважай мені своїм камінням! – і Таро-Силач одним ударом палиці відсунув каменюку на узбіччя.

Незнайомий розгнівався:

– Як ти посмів?! А ти знаєш, що я, Таро-Котикамінь, найсильніший у Японії?

І він замахнувся на Таро-Силача палицею.

Але Таро-Силач випередив його: розмахнувся своєю палицею, і незнайомий полетів, мов куля, в небо.

Таро-Силач глянув угору, почекав трохи, дивиться – Таро-Котикамінь уже на землі.

– Ну що, зрозумів, з ким справу маєш?

– Зрозумів. Будь ласка, візьміть мене на службу! – склавши долоні докупи, благав Таро-Котикамінь.

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони пішли далі.

Ідуть та йдуть, коли це зустрічають чолов’ягу з червоним храмом на спині.

– Уступися! Уступися! – гукнув Таро-Силач незнайомому й тицьнув залізною палицею в його ношу. Храм загуркотів й покотився на землю.

Незнайомий чолов’яга аж почервонів зі злості.

– Як ти посмів! А ти знаєш, що я, Таро-Храмоносець, найсильніший у Японії? – вигукнув він і зчепився з Таро-Силачем.

А той як схопить його за шию, як швиргоне геть від себе!

«Цікаво, куди він полетів?» – подумав Таро-Силач. Аж тут на рисовому полі знялися вгору бризки болота – певно, Таро-Храмоносець приземлився там.

– Ха-ха-ха!..

Таро-Силач і Таро-Котикамінь від реготу аж за животи бралися.

А тим часом Таро-Храмоносець вибрався з болота і заблагав:

– Бачу, що ви – найсильніші в Японії. Візьміть мене, будь ласка, на службу!

Таро-Силач зробив його своїм слугою, і вони втрьох пішли далі. Дивляться – на узбіччі дороги сидить дівчина й гірко плаче.

– Дівчино, що сталося? – питає Таро-Силач.

– Як же мені не плакати, коли в нашому селі страшне чудовисько дівчат викрадає?

– Заспокойся, ми його провчимо!

Разом зі слугами Таро-Силач зайшов у дім дівчини.

Опівночі, завиваючи, як вітер, прикотилося у двір величезне чудовисько.

Перший кинувся до нього Таро-Храмоносець – чудовисько його проковтнуло. Тоді зчепився з ним Таро-Котикамінь – і його не стало.

– Ну що ж, тепер ти матимеш справу зі мною!

Таро-Силач розмахнувся палицею і садонув чудовисько в живіт.

– О-о-ой!..– простогнало воно, виплюнуло двох велетнів і сконало.

– Дякуємо, дякуємо!.. Ви нас урятували!..

Батько й мати дівчини на радощах аж плакали.

А три велетні добряче наїлися та й пішли далі.