Як гуцул навчив царівну газдувати - українські народні

Цар і цариця мали доньку. Але вона була не така, як треба, а страшно лінива. Навіть лінувалася зігнати муху з носа. Як залізе, бувало, в колиску, то цілими тижнями не злазить із неї – гойдається й гойдається.

Цар скликав міністрів і сумно говорить:

– Так і так, ви знаєте, що маю одну доньку. Але вона така лінива, що нічогісінько не робить – спить на пні. І я думаю так: якщо видати її за доброго парубка, то може стати іншою, бо коло сухого і сире горить. Як ви кажете?

– Та так, вельможний царю, коло солов'я і горобець – співак.

– Тепер кажіть, як видати заміж таку недотепу та ще й за порядного чоловіка?

Міністри довго думали. Відтак відповіли:

– Треба обдурити женихів, що вона – як ангел. Може, котрийсь повірить.

А в царя на службі було багато брехунів. їх ніби вітром розвіяло по цілому світу, і де стояли, там брехали. Стільки говорили про красу царівни, аж язики їм поопухали.

Та легіні приходили і йшли собі геть.

Цар дуже розсердився. Знову скликав міністрів і каже:

– Як не знайдете жениха для моєї доньки, то най вас шляг трафить!

Міністри довго думали. Відтак відповіли:

– Царівну не засватає ніхто. Хіба її якомусь гуцулові повісити на карк. Той і з чортами дає собі раду!

– Най буде гуцулові, та як це зробити? – трохи не плаче цар.

– Треба піти полями, лісами, горами направці. Перший молодик, якого здибаємо там, має стати женихом – і фертик.

– А коли не схоче? – допитувався цар.

– То до криміналу! І буде звідти кукати, поки йому не прийде охота оженитися!

Цар погодився. На другий день пішли направці – полями, лісами, горами. Йшли, скільки йшли, і здибують файного гуцула.

– Куди ідеш, легіню? – питають міністри.

– На ярмарок.

– Біду продавати?

– Біду нам не продати, ані проміняти... Йду мелаю купити.

– Чому жінку не взяв із собою?

– Бо нема...

– А де вона?

– Ще в попелі грається.

– Е, ні, легіню, в царській колисці гойдається!

– То най собі гойдається. Я бідний. За такого й гуцулки не йдуть.

– Е, ні, за тебе, за такого файного, сама царівна вийде заміж!

– Це та, що лінива? Кажуть, вона не хоче і носа собі витерти...

– Ану, беріть його і замкніть до темниці! – крикнув найстарший міністр.

І зв’язали руки.

Парубок подумав:

– Біда якщо не наздожене, то зачекає... Ади, зачекала!

І ліг собі спати. Так спав цілий тиждень. Нарешті при-йшов найстарший міністр і спитав його:

– Ну як, маєш охоту женитися?

Гуцул відповів:

– Покажіть мені мавпу...

Легіня помили і одягли в дороге убрання. Царівна по-чула, що привели її жениха, і з радості аж у долоні сплеснула. Вона сказала гуцулові:

– Не журися, буде тобі добре, бо я царева донька. Будеш у золоті ходити.

– Ліпша своя солома, ніж чужа перина! – відповів їй хлопець.

Та царські міністри схопили гуцула і потягли до шлюбу. Обвінчали борзенько з царівною – і спокій голові.

Цар злагодив велике весілля, але гуцул і чути не хотів про якусь церемонію. Убрав свої гачі, киптар і крисаню, взув постоли й схопив жінку за руку:

– Ходім звідси додому, бо твій вельможний тато – не мого пір’я птах.

– Забери й мою колиску,– попросила лінива царівна.

– Нащо тобі?

– А в чому буду гойдатися?

– Най буде...– сказав гуцул. Він кинув на фіру золоту колиску, траснув батогом, і поїхали у гори. Вдома поклав колиску серед хати. Жінка сіла в неї, почала колисатися. Гойдалася, доки не заснула. Вранці гуцул сам зварив сні-данок і вони наїлися. Потім узяв торбину, повісив на клинок і мовив царівні:

– Я йду жито жати. Скажеш цій торбині, аби зварила горщик борщу і принесла мені у йоле.

– Добре, чоловічку...– відповіла царівна і стала колисатися.

Гойдалася до полудня. Потім сказала до торбини:

– Ану злізь із клинка, звари обід і понеси моєму чоло-вікові у поле.

А торбина нічого не чула – навіть не поворухнулася. Царівна кричала, але все задурно.

Увечері вернувся чоловік, голодний і сердитий. Але не сварив жінку. Лише хитав її колиску і приповідав:

– Спи, жіночко, спи...

Та колиска так перехилилася, що царівна з неї полетіла.

– Ади, яка! Перевернула мені жінку! – ніби ще більше сердився гуцул.– Я тебе покараю, хоч ти й золота!

Він схопив сокиру і розбив колиску.

Потім зварив вечерю, сам поїв і жінці дав. Уранці сказав:

– Іду сіно косити. Скажеш тій торбині, аби мені при-несла полуденок.

– Добре, чоловічку.

Царівна лежала на печі до полудня. Потім мовила:

– Ану, торбино, злізь із клинка! Приготуй і понеси моєму чоловікові полуденок у поле.

Торбина й чути не хотіла, що чоловік гарує без обіду. Коли він вернувся, царівна сказала:

– Ади, чоловіче, торбина ніц не хоче мене слухати. Посвари її за те, що не зварила тобі їсти.

– Я її покараю!

Гуцул зняв торбину із клинка, повісив її царівні на плечі, взяв бучок і – трась. З торби летіли порохи, а жінка підскакувала. Потім він приготував вечерю, сам добре наївся і царівну нагодував.

Уранці гуцул знову повісив торбу на клинок і говорить жінці:

– Ополудні най вона мені обід принесе. Я іду орати.

– Добре, чоловічку.

Жінка лежить на печі й ні про що не думає. Ополудні уже просить торбу:

– Злізь, торбиночко, з клинка і приготуй моєму чоло-вікові обід, бо він, відай, дуже зголоднів.

Торба висить і не ворухнеться.

Але царівна пам’ятала про вчорашній вечір. Що було робити? Мусила злізти із печі, розкласти вогонь і зварити обід. А коли усе було готове, побігла у поле.

– Ади, чоловіче, я казала торбі, аби вона тобі зварила й понесла полуденок, але з того ніц. Я мусила сама тобі варити. Ходи, пообідаєш, доки гарячий.

Чоловік спитав:

– Ти сказала, жіночко, що торба нічого не хоче робити? Та я... я їй дома такого бобу всиплю, що вона буде пам’ятати до святого чуприка!

І гуцул, лютий, як вогонь, побіг із жінкою додому. Скочив до хати, схопив торбу і – буком її, буком!

– Отак буде кожному, хто не хоче нічого робити! – пригрозив, аби почула жінка.

Потім сіли обідати. Гуцул їв і похваляв:

– Ото смачно зварено, я такого доброго ще зроду не їв. Вже й не піду сьогодні у поле. Буду з тобою, жіночко.

Другого дня вранці гуцул каже:

– Йду доорювати поле.

– Добре, чоловічку.

Коли він вийшов з хати, царівна ще трохи полежала і злізла з печі.

– Торбинко, досить висіти на клинку, берися до роботи. Мій чоловік не любить ледачих. Він знову візьме бука. А нащо нам сорому?

Хоч говори, хоч молись до неї – торба залишається тор-бою. Висить і мовчить. Царівна розпалила вогонь у печі, зварила обід і понесла в поле. Коли підійшла близько, чоловік спитав:

– Хіба торбина і сьогодні тебе не послухала?

– Навіть говорити не схотіла. Якби-м була чекала на неї, то ти б сидів тепер без обіду.

– Правда, жіночко, чужі руки нічого не варті. Усе треба зробити своїми,– відповів гуцул.

Помалу-помалу і царівна стала такою газдинькою, що ліпшої й не треба.

Гуцул забув про ремінець, і на цьому казочці кінець.