Про привида - українські народні

Ото як помре хто, то ніколи не можна за ним дуже плакати, бо буде ходити! Один дід колись помер, і баба теж за ним сумувала. І став він до неї вночі приходити, вже як полягають всі спати. А бабина кімната була окремо від всіх. Ото діти ще не поснуть, чують, як в сінях двері рипнуть, але нічого більше не бачать, та й їм байдуже. А той мрець заходить собі до баби в хату і каже:

– Посунься, Явдохо, я коло тебе ляжу!

Вона бере та й посувається. І от стала та баба худнути. Худне і худне. А діти ж нічого не знали! Але якось на Пасху питають її:

– Мамо, чому це в нас щовечора в сінях двері риплять, що, може, до вас хто ходить?

Вона взяла й розказала дітям. Там були ще люди і чули. І дали вони їй якогось жита. І сказали, що то привид ходить. Хай вона посіє це жито нахрест, то більше не прийде. Вона так і зробила. І зійшло скоро те жито. І от якось вже всі полягали спати, коли чує, знов двері – рип! Зайшов. Став на порозі й каже:

– Явдохо, що ти наробила?!

І подівся. Так більше і не приходив.