Лісовий мисливець Кринку - румунська казка

Колись жив на світі один чоловік і мав він трьох синів. Коли прийшов йому час помирати, він прикликав усіх трьох до ліжка і звелів:

– Любі мої діти, як я помру, привезіть на мою могилу дев’яносто дев’ять возів дров і дев’яносто дев’ять возів соломи і все це запаліть.

Коли він помер, брати заготували дев’яносто дев’ять возів дров, дев’яносто дев’ять возів соломи і склали на могилу.

Як уже все було готове, виявилося, що дрова сирі, а кресала й губки в братів не було. Озирнулися довкола – ніде ні диму, ні вогника, тільки на вершині гори зірниця горить.

– Що ж,– каже найменший брат, лісовий мисливець, якого звали Кринку,– ви залишайтеся тут, а я піду на гору, може, вогню дістану!

Іде він, коли назустріч йому Вечір-Вечорило. Кринку привітався до нього.

– Здоров був, ласкавий чоловіче! – відповів Вечір-Вечорило.– Звідки ти й куди простуєш?

– Іду від могили свого батька он на ту гору, де палахкотить зірниця, хочу вогника дістати, на татовій могилі багаття розпалити.

– Сьогодні вже не встигнеш вогнище розпалити.

– Чому б це?

– Бо я – Вечір-Вечорило!

– Он воно що! – сказав Кринку й міцно прив’язав його до дерева.– Стій тут, поки я не відв’яжу.

І пішов, собі далі. Іде і йде, коли йому назустріч Ніч-Ночисько. Кринку і її прив’язав до дерева. Далі його зустрічає Ранок-Спозаранок, він і його до дерева припнув, а сам на гору виліз і до вогню підійшов.

А на горі довкола вогнища сім велетнів-розбійників сплять. Узяв Кринку з вогнища головешку, хотів був іти, але подумав, що не годиться на батьковій могилі розпалювати багаття краденим вогнем, і став будити велетнів, вогника просити.

А велетні йому й кажуть:

– Ми дамо тобі вогню, якщо ти допоможеш викрасти дочок Зелен-царя, бо як ми не старались, у нас нічого не виходить.

– Ходімо до царя,– відповідає їм хлопець.

Пішли вони всі разом до палацу Зелен-царя, а коли прийшли, Кринку каже:

– Царевих дочок ми можемо викрасти тільки через димар. Я полізу перший, а ви поодинці – услід за мною.

Виліз Кринку на димар, а за ним один велетень. Там хлопець убив його, а тіло спустив з даху в двір. Так він зробив з усіма розбійниками, потім обійшов усі світлиці й кожну сонну царівну в щічку поцілував, а в найменшої зняв з пальця каблучку. Потім повернувся до вогнища, взяв жару, пішов відв’язав Ранка-Спозаранка, і Ніч-Ночиська, й Вечора-Вечорила та й подався до батькової могили, де чекали його брати. І роз-палили вони велетенське вогнище, як заповідав їм батько.

А в цих братів та було ще три сестри, і всі на виданні. То й повіддавали вони їх одразу за тих, хто до них посватався. Старшу за орла, середульшу за яструба, а найменшу за вовка.

А всі вони – і орел, і яструб, і вовк – були чарівниками.

Зелен-цар побачив уранці мертвих велетнів-розбійників, зрадів і на радощах звелів по всіх шинках людей частувати, а кожного, хто казку розповість, годувати задарма.

Сидять люди по шинках, п’ють-їдять та розповідають про свої пригоди. Лісовий мисливець Кринку зайшов до шинку і теж свою історію-пригоду розповів. Коли дійшов до того місця, як він у палаці Зелен-царя був, брати почали його за поли смикати, мовляв, не забріхуйся. А він і каже:

– Я знищив усіх розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв – ось вона, на моєму мізинці!

Почув це шинкар і послав цареві грамоту, мовляв, так і так, один хлопець на ймення Кринку вихваляється, що знищив сімох розбійників, а з пальця найменшої царівни каблучку зняв.

Зелен-цар звелів, щоб Кринку негайно прибув до нього.

Кринку пішов до царя разом з братами й геть усе розповів. Цар подивився на братів та й каже:

– Ви славні хлопці. Віддаю за вас своїх дочок.

Брати взяли та й одружилися з трьома царівнами. Кринку взяв собі за дружину найменшу й найвродливішу.

Повертаються вони всі разом додому: старші брати з своїми дружинами попереду, а Кринку зі своєю – позаду. Коли це стрічається йому Лихо-змій, разів зо два вищий за людину. Він убив Кринку, а його молоду дружину собі забрав. А брати попереду навіть не помітили, яка біда спіткала Кринку.

Довго чи недовго лежав мертвий Кринку, тільки пролітав там чоловік старшої сестри – Орел. Він упізнав Кринку, приніс живої води, щоб оживити його, та дужої води, щоб зміцнити його, зробити сильнішим за трьох буйволів. І полетів.

Підвівся Кринку, пішов уперед. Дуже ДОВГ0 йшов, доки не побачив у лісі хатку. А там жила його старша сестра, що була за Орлом.

Сестра й питає:

– Як ти сюди добрався, брате? Адже тут, скільки я живу, людська нога не ступала!

– Ох, сестрице, біда мене сюди привела. Лихо-змій викрав мою молоду дружину. Ти не знаєш, де його знайти?

– Я не знаю, а мій чоловік з Лихо-змієм воду беруть з однієї криниці. Почекай його, він тобі розкаже.

А тут прибув і Орел з двома дзбанами води, зайшов до сіней, обернувся в гарного хлопця і став таким красенем, що й очей не відведеш. Розповів йому Кринку про свою пригоду з Лихо-змієм і попросив:

– Чи не скажеш, де його знайти та як дружину свою забрати?

– Я щойно бачив твою дружину, вона по воду до криниці йшла. Ходімо

Пішли вони до криниці. І справді Кринку побачив там свою дружину, забрав з собою, і ось повертаються вони додому. Але на тому казці не кінець. У Лихо-змія був чарівний кінь, який говорив своєму володареві все, що б де не сталося. Ось і тепер почав той кінь іржати та в усі боки кидатись. Лихо-змій зайшов до конюшні, а кінь і каже:

– Володарю! Щойно тут був лісовий мисливець Кринку, забрав свою дружину й додому подався.

– Гаразд, а можна почекати, доки я коровай з’їм, дзбан води вип’ю та висплюсь?

– Можна й довше почекати.

Сів Лихо-змій до столу, наївся-напився, виспався, потім сів на коня й подався за Кринку. В одну мить догнав, убив, а його дружину з собою забрав.

Ніхто не знає, скільки там Кринку мертвий лежав, та натрапив на нього чоловік другої сестри – Яструб. Він теж приніс живої та могутньої води. Покропив живою водою – оживив Кринку, покропив могутньою – став хлопець таким дужим, як шість буйволів разом. І полетів собі.

Підвівся Кринку, очі протер, бачить: нема дружини. Отже, знову треба і йти по білому світу шукати її!

Ішов Кринку, ішов, доки не натрапив на узліссі на хатинку середульшої сестри, яка була за Яструбом. Привіталися. Сестра й питає:

– Як ти тут опинився, адже тут тільки я одна з людей?

Кринку розповів сестрі все про Лихо-змія та свою дружину. І попросив:

– Ти не знаєш, де мені його знайти? Я хочу забрати дружину, та не знаю, де він живе.

– Я не знаю, але мій чоловік знає.

Незабаром бачать: Яструб несе повні дзбани води. Приніс, обернувся у славного хлопця й питає:

– Що тебе привело сюди?

Розповів Кринку всю свою історію-пригоду з Лихо-змієм та дружиною, розповів і про те, як допоміг йому Орел, але змій знову викрав його молоду дружину. І додав:

– Ось я й шукаю її, але не знаю, де Лихо-змій живе. Тож якщо знаєш, допоможи мені знайти та вирятувати дружину.

– Я щойно бачив твою дружину, вона по воду йшла. Ходімо, покажу, а ти вже сам метикуй, як бути.

Пішли вони до криниці. Там саме була дружина лісового мисливця, хлопець схопив її – і кинулися вони тікати.

Але кінь знову дав знати Лихо-змієві про те, що сталося, і змій запитав його:

– А можна зачекати, доки я з’їм два короваї, вип’ю два дзбани води та годин зо дві посплю?

– Можна,– відповів кінь.

Лихо-змій зробив усе, як собі хотів, потім скочив на коня, за якусь мить наздогнав Кринку, убив, а його дружину повіз до своїх володінь.

Ніхто не знає, скільки Кринку мертвим лежав при дорозі, тільки біг там якось Вовк, чоловік його найменшої сестри. Приніс він живої та мо-гутньої води. Живою водою оживив Кринку, могутньою зміцнив, дав йому стільки сили, як у дев’яти буйволів разом. Та й пішов собі.

Опритомнів Кринку, потягнувся. Думав, що просто собі заснув. Озирнувся довкола й побачив, що знову нема дружини.

Що ж, хлопче, знову йти тобі на пошуки або вертатися додому без дружини – на посміховисько всьому світові! І Кринку пішов. Ішов він, ішов, коли це на узліссі стоїть якась хатинка. А в тій хатинці жила його найменша сестра, що була за Вовком.

Нагодувала-напоїла сестра брата, тоді він розповів про все чисто: і про одруження, і про всі пригоди з Лихо-змієм, і про те, як йому допомагали Орел та Яструб. І додав:

– Може, знаєш, де живе Лихо-змій, то покажи, я заберу дружину.

– Я не знаю, братику, але мій Вовк навчить, що робити.

Не встигла вона й закінчити, як Вовк приніс два дзбани води. Прийшов, під дверима обернувся в молодого красеня й поцікавився, яким вітром принесло сюди Кринку. А той і каже:

– Попутним, але не зовсім.– І розповів усю свою історію-пригоду з Лихо-змієм, а наостанок додав:– Оце я прийшов до тебе. Скажи мені, де він живе, бо в ваших краях я не знаю жодної стежини.

А Вовк і каже:

– Дійти до його володінь не дуже важко. Ми твою дружину хоч і зараз можемо забрати, тільки що з того? Лихо-змій тричі тебе вбивав, тричі забирав її від тебе. Ми ж тебе тричі оживили. Спершу Орел, потім Яструб, а оце я. Тепер найперше треба добути чарівного коня, прудкішого за коня Лихо-змія, а тоді вже виручати дружину.

– А де ж мені дістати такого коня?

– Такий кінь е у Вихор-баби. Вона живе на самісінькому дні пекла.

– А як мені його взяти?

– Прийдеш до неї й наймешся на роботу на цілий рік. Але не лякайся. Рік там триває всього три дні. За роботу вона подарує тобі коня. А як почнеш вибирати собі коня, то вибирай найнікчемнішого, шкапу із шкап. А коли станеться якась біда, то подумай про когось із нас – про Орла, Яструба чи про мене.

Подався бідолашний Кринку в дорогу і йшов без перепочинку до самісінького пекла, на дні якого жила Вихор-баба.

– Добридень, тітко! – привітався Кринку.

– Здоров був, богатирю! – відповіла вона.– Звідки це ти і куди прошкуєш?

– Здалеку я, з білого світу. Злидні-нужда обсіли мене, то прийшов найматися до тебе на роботу. Візьми на один рік!

– Візьму,– відповідає баба,– але якщо ледарюватимеш, то – бачиш он ті кілки? На дев’яносто дев’яти стримлять уже голови ледацюг, сотий кілок може бути для тебе. А коли працюватимеш старанно, то за рік служби дам тобі коня, якого ти сам собі вибереш.

– Я згоден. А що ж я повинен робити?

– Та що – вдень спати, а вночі мою кобилу пасти, і як тільки почне світати, пригонити її додому, бо я вранці кобиляче молоко п’ю. Якщо не догледиш, вона побіжить до свого лошати, лоша молоко виссе, а мені молока не буде. Тоді я тебе з’їм, а голову на кілок насаджу. Згоден на таку роботу?

– Згоден.

Пішла баба до своєї дочки й каже:

– Дивись, обкрути його круг пальця, а то нам не буде що їсти...

– Не хвилюйся,– відповідає дочка.– Все зроблю, як слід.

Після цих слів вона перекинулася через голову й стала кобилою.

Як почало смеркати, Кринку скочив на кобилу й погнав у степ. Усю ніч пас її, повода з рук не випускав. А коли почало світати, задрімав і заснув міцним сном. Побачила це кобила, посадила його на копицю сіна, та тільки її й бачили.

Прокинувся Кринку, коли вже сонце зійшло. І став побиватися, сам себе клясти. Почув його Яструб та й каже:

– Та кобила зовсім не кобила, а дочка Вихор-баби. Зараз вона обернулася в ворону й піднялася високо в небо, аж за хмари. Але я її наздожену. Коли вона пролітатиме зовсім низько, махни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!»

Полетів Яструб, розшукав за хмарами дочку Вихор-баби і став її до землі гнати. Коли вони підлетіли до Кринку, хлопець махнув вуздечкою й крикнув: «Но, бабина кобило, а лоша за нею!» Ворона миттю обернулася в кобилу, Кринку піймав її й додому пригнав.

– Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?

– Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилися.

Ліг хлопець спати та й заснув безтурботно, як і належить напрацьованій людині. А баба заходилася сварити дочку за те, що не зуміла його обдурити.

Як стало смеркати, Кринку знову погнав кобилу в степ. І не злазив з неї до самісінького ранку, а вранці здолав його важкий сон, і тільки він на мить заплющив очі, як одразу ж опинився на копиці, а за кобилою й слід прохолов. Прокинувся Кринку, зрозумів, що сталося, та й зажурився. Коли прилітає до нього Орел. Розпитав, що трапилось, та й каже.

– Не сумуй. Бабина дочка обернулася в ягнятко, притулилася до вівці, яка он там, на горі пасеться. Я зараз полечу туди, схоплю ягня й прилечу. Коли я його випущу, ти шмагни вуздечкою й скажи: «Но, бабина кобило, а двоє лошат за нею!»

Як домовилися, так і зробили. Кобила знову опинилася в руках у Кринку, він скочив на неї й погнав додому.

– Доброго ранку, тітко! Ти ніби не рада, що я кобилу привів?

– Чого ж, рада, як тим колючкам, що в спину впилися.

Коли Кринку ліг спати, Вихор-баба пішла до дочки й заходилася бити її.

Звечора Кринку знову поїхав на кобилі в степ. Пас її, з рук не випускав, але опівночі задрімав і одразу ж опинився на копиці, тільки вуздечка в руках залишилася. Злиться на себе хлопець та плаче, як мала дитина. Та й як тут не плакати, коли вже останній день настав, а він голови позбудеться?

Коли це з’явився перед ним Вовк та й каже:

– Не сумуй, хлопче. Кобила вже клубком пряжі стала, в сінях під ночвами лежить, а на ночвах баба сидить. Я залізу в кошару, буду овець та кіз роздирати, баба почує, як вони кричатимуть, вийде подивитися, що там таке. А ти заскоч до сіней, підніми ночви, візьми клубок пряжі, вийди на дорогу й крикни: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!»

Як домовились, так і зробили. Коли в кошарі зчинилося ревище, баба вибігла з сіней, а хлопець тим часом забрав з-під ночов клубок пряжі, вибіг на вулицю й крикнув: «Но, бабина кобило, а троє лошат за нею!» В ту ж мить перед ним з’явилася кобила, він піймав її й зразу до баби:

– Доброго ранку, тітко! Ну як, рада бачити мене?

– Ще б пак, рада-радісінька! – каже баба, а сама диву дається, як це він добув кобилу, коли добре ж знала, що клубок під ночвами був.

– То як, тітко, добре я працював?

– Добре. Іди вибирай собі коня та й бувай здоров.

Зайшов Кринку до конюшні, всіх коней оглянув і зупинився коло рудої конячини, в якої одна шкура та кості, а ребра – аж світяться.

Вихор-баба почала відмовляти Кринку, мовляв, їй соромно відпускати його з такою шкапиною. Та той уперся на своєму – ніякого іншого коня йому не треба. Бачить баба, що нічого не вдіє, та й каже:

– Якщо ти сам додумався вибрати цього коня, то ти розумний хлопець, якщо ж тебе хтось навчив, то подякуй йому за науку.

Поїхав Кринку тим конем, а коли дотюпали до лісу, кінь каже:

– Розпали, господарю, велике вогнище, щоб жару було якомога більше, нагодуй мене вволю – побачиш, якого ти собі коника вибрав.

Хлопець повалив десятків зо три дубів, розклав вогнище, а як усе перегоріло, він змахнув шапкою з жару попіл і підвів коня. Кінь ковтав- ковтав жар, доки нічого вже не лишилося, потім стрепенувся і став гладенький, ніби маслом змащений.

– Тепер, господарю, сідай на мене й кажи, як будемо мчати – швидше за вітер чи швидше за думку?

– Швидше за думку!

Не встиг Кринку й оком кліпнути, як опинився в палаці Лихо-змія. Схопив там свою дружину, яка саме несла воду, посадив у сідло – і в дорогу!

А кінь Лихо-змія так заіржав, що аж шибки в вікнах потріскали. Змій розлючено схопився:

– Що там таке? Адже Кринку мертвий лежить, за дружиною не прийде!

– Кринку живий, він забрав дружину й повіз із собою.

– Можна зачекати, доки я три короваї з'їм, три дзбани води вип’ю і годин зо три посплю?

– Де там можна? Кринку мчить на моєму молодшому братові, а він утричі прудкіший від мене.

– Тоді негайно їдьмо!

І помчали вони швидше за вітер, під самі хмари злетіли, женуться за Кринку, а наздогнати не можуть. А коли побачив зміїв кінь коня Кринку, почав його своєю мовою просити:

– Братику, не мчи так швидко, бо нема в мене більше сили!

А кінь лісового мисливця відповідає йому, знову ж таки своєю, кінською мовою, щоб змій нічого не збагнув:

– Я охоче це зроблю, коли ти підкинеш змія до неба, а потім на землю скинеш, щоб від нього й мокрого місця не лишилося!

Зміїв кінь так і зробив... Тоді кінь Кринку зупинився, почекав свого брата, і вони разом подалися додому, до братів Кринку. Ті вже старими поставали, дітей у них повно. А Кринку, хоч і зазнав стільки лиха, а все ще вдатний із себе і здоров'ям могутній. Та недовго пожив він у рідному селі. Незабаром переїхав до свого тестя, сів після нього на трон і почав правити царством мудро та справедливо.