Богатир Шперле - румунська казка

Колись давно один цар сина свого назвав Шперле. Коли я почув про це, то дуже здивувався, подався до бабусі, чи вона не знає, що то за ймення, а вона послала мене до дідуся. Але й дідусь не міг довго пояснити, доки не здогадався, що то, очевидно, хлопцеві дано таке прізвисько, бо він, мабуть, ледачий. Адже Шперле – це попіл, що лишився од згаслої жарини. Оскільки хлопець цілими днями просиджує коло печі й кочергою попіл ворушить, то іншого імені він і не заслуговує. Після такого пояснення я все зрозумів.

То чи треба тепер розтлумачувати, чому Шперле так любив бовтатись у ставку разом з качками та гусьми?!

Про все це розповідаю для того, щоб ви зрозуміли й інше – за віщо зненавиділи Шперле і цар, і всі його придворні. У кого він такий вдався, ніхто не знав, бо й цар, і цариця люди як люди. Та й обидва його старші брати скидалися на нього як день на ніч: високі й стрункі, мов смереки, і такі дужі, що землю могли навпіл розколоти. А що вже розумні – знали всі таємниці землі, як свої пальці.

Та це тільки початок, казка ж попереду.

Цар, як і решта людей, мав своє поле, він засівав його навесні й восени, а влітку збирав урожай, як і всі люди. Але в людей родив кукіль, осот і вівсюг, а в нього зовсім інше: у пшениці – золоті стебла, в колоссі – коштовне каміння, яке аж очі вбирає.

Невдовзі цар став заможним господарем: у хлівах повно худоби, засіки тріщать від зерна, та й гроші про чорний день є. Щасливий він, що там казати! Але щастя не завжди певне. Візьме та й перебіжить від мене, скажімо, до тебе або обох нас обійде десятою дорогою.

Одного чудового ранку дуже зажурився цар. Та й як йому не журитися? Хтось уночі витоптав усе царське поле. Звідки він узявся й куди подівся, ніхто не знає, ніби з-під землі виріс і під землю провалився. А де ж сторожі були? Куди вони дивилися? Та що з них візьмеш, як вони нічого не пам’ятають! Того року в царя все пішло на розлад.

– Навчіть, люди добрі, що мені робити? – просить цар своїх радників.

А кожен з них радить по-своєму. Один каже:

– Запросіть попа, нехай відправить службу.

– А на мою думку, великий царю,– каже другий,– не сійте наступного року нічого та й по всьому!

– То що ж, виходить, щоб вивести мишей, то треба хату спалити? – відповідає на те цар.

Коли вже кінчали радитись, один мудрий чоловік каже:

– Як будуть добрі сторожі, то не доведеться й боятися.

– Гаразд. Але хто встереже гнівне полум’я? Ні я, ні ви, знаю, в полі вартувати не будемо, бо в нас і так справ досить.

Коли це виходить наперед старший царевич і каже, що він стерегтиме поле і що все буде, як треба.

– Добре, любий мій,– відповідає цар.– Іди й пам’ятай, що цієї ночі минає рівно рік, як було витолочене поле.

І пішов царевич на великий подвиг, з ніг до голови в кольчугу зодягнений, з важким кийком у руці, з луком через плече та з отруйними стрілами при боці.

Прийшов старший царевич до пшеничного лану, вибрав зручну місцину, сховався в кущах, ніби мисливець у засідці, озирнувся довкола, скинув із себе кожуха, поклав його під голову й ліг на землі. Лежить собі із розплющеними очима, лічить зірки в небі, жде. Коли це опівночі раптом чує поряд із собою якийсь тріск.

Йому з переляку аж млосно стало, руки й ноги затерпли, в горлі ніби якийсь клубок застряв, не може подиху перевести. Схопив царевич стрілу, поклав її на лука, натягнув тятиву. Але в кого стріляти? А на ту пору якраз місяць зійшов, і царевич побачив коло себе маленьке мишенятко. Та як закричить:

– Стій, я тебе зараз застрелю!

– Не треба мене стріляти!

– Е, ні, я тебе вб’ю, бо це ти витолочуєш поле мого батька!

А мишенятко тільки шмиг собі, та тільки його й бачили. І царевич трохи заспокоївся, вирішив, що небезпека вже минула, і знову ліг.

А в ті часи появлялися, де тільки їм заманеться, дванадцять кобил небесних, попереду яких носився чарівний жеребець. І той кінь, і ті кобили багато шкоди завдавали людям, але ніхто з ними нічого не міг вдіяти, бо як тільки вони пускалися в мандрівку, починав віяти лагідний ніжний вітерець. І ніщо не могло так приспати людину, як той вітерець. Вийшло так, що саме тієї ночі, коли царевич стеріг лан, раптом подув ніжний вітерець. А за ним помчали й дванадцять кобил, попереду яких летів чарівний жеребець. Усе сталося так само, як і минулого року. Доки царевич дивився гарні сни, всю пшеницю було витолочено. Прокинувся він уранці, побачив, що на лану жодної стеблинки і жодного колосочка не лишилося, схопився за голову, побіг додому та й розповів про все цареві. І про оте мишенятко, і про іншу капость.

Дуже зажурився цар, єдиною розрадою була надія, що наступного року його другий син не дасть трапитися біді.

Та надія його була марна, бо й другий царевич не встеріг пшениці.

Третього року занепокоїлися в царстві, хвилюються, переживають, що сторожувати цієї ночі вже нікому, то ж знову лишаться без урожаю, бо внадилася якась нечиста сила.

Того вечора, коли знову мали примчати небесні кобили, прийшов до царя Шперле та й проситься піти повартувати пшеницю.

– Геть звідси, не призводь до гріха! – закричав цар.

– Від щирого серця прошу тебе, тату! Якщо завтра вся пшениця до останнього колоска не буде ціла, то можеш не називати мене своїм сином.

Що тут міг вдіяти цар? Не мав він іншого сторожа...

Прийшов Шперле в вечірніх сутінках на поле і став саме там, де стояли його старші брати.

Минув якийсь час, а коли вже стемніло, чує Шперле тріск. Придивився він і побачив мишенятко. Витягнув царевич з кишені крихти мамалиги і простягнув їх на долоні:

– На, маленьке, їж! Іди сюди ближче! Бери!

А мишенятко гадало, що він такий же, як і ті, що були тут торік і позаторік, і хотіло вже тікати.

– Та йди сюди, не бійся!

Мишенятко спершу насторожено слухало та вусиками ворушило, а згодом скрутило хвостика бубликом, підійшло і привіталося чемненько. Потім узяло з долоні крихітку мамалиги й від задоволення аж облизалося. Певно, воно ще ніколи й не куштувало таких ласощів. Пригостивши мишенятко мамалигою, хитрий Шперле почав розпитувати його:

– Розкажи мені про дива, які ось тут, на батьковому полі, щороку творяться. Ти знаєш, що це за чудасія така?

– Знаю.

– А коли знаєш, то не порадиш, що треба робити?

– Що мені радити? Справа та не складна, почастуй мене ще, і я тобі скажу!

Шперле не примусив себе двічі просити. Мишеня дало йому добру пораду, а потім каже:

– Запам’ятай усе, як слід, я йду спати, а ти пильнуй. Надобраніч!

– Надобраніч! А якщо все вийде, як слід, то ласкаво прошу заходити в гості, буду завжди радий.

Десь опівночі Шперле почув легенький вітерець. Богатир сховався в колючих кущах і став ждати. Як тільки він починав засипати, то голова хилилася додолу й натикалася на колючки. Шперле одразу розплющував очі й підводив голову. Сон так і не зміг його здолати. Невдовзі з неба опустився чарівний кінь і дванадцять диких кобил.

Шперле не розгубився, тут же схопив жеребця за вуздечку:

– Стій, бо вб’ю!

– Не вбивай мене! Зніми вуздечку, а мене відпусти, я поведу за собою кобил, і твоя пшениця залишиться непошкодженою. А якщо тобі колись потрібна буде моя допомога, то махни вуздечкою, і я одразу примчу до тебе.

Так і зробили. Шперле зняв вуздечку, пішов додому, ліг собі спати на печі та й заснув. Прокинувся аж тоді, коли їсти захотілося.

А все царство раділо радістю царя.

Минуло небагато часу. І ось до царського саду занадилася птиця, сяє золотим пір’ям та все виспівує. Що б то мало означати, ніхто, окрім Шперле, не знав. Коли він почув і побачив її, то одягнувся якомога краще, дістав із скрині вуздечку, махнув нею, й до нього одразу ж з’явився кінь. Шперле сів на коня, й золотопера птиця опинилася у нього в руках. А то виявилася не птиця, а така вродлива дівчина, що рівної їй в усьому світі не знайти, хоч як би там шукали.

Дуже сподобалася вона Шперле, та й він їй припав до серця.

Царевичеві байдуже, звідки та дівчина прилетіла, скільки їй років і чи має вона якесь віно (придане, тобто), його тільки одне цікавило:

– Ти вийдеш за мене заміж?

– Вийду!

Вони заручилися, а потім справили чудове весілля. За весільним столом на одному кінці сидів цар, на другому я, молоді сиділи посередині, а проти них – оте мишенятко з нашої казки.

І все було саме так, як оце я кажу, бо коли б я того не бачив і не чув, то як би міг вам розповісти?

Тепер я з дня на день жду до себе в гості Шперле з калачами, як то годиться за нашим звичаєм. Коли він прийде, то я й вас покличу, щоб і ви його побачили, а потім розповім усе, що нового довідаюся про царевого сина, богатиря Шперле, який і сам незабаром стане царем.