Як Ледар свої руки й ноги позичав - в’єтнамська казка

Давно колись жив собі хлопець, такий ледацюга, яких світ не бачив. Ніколи він нічого не робив, навіть своєї хати жодного разу не замів.

В селі називали його Ледарем Ба.

Якось видався неврожайний, голодний рік. А Ледар Ба так само цілими днями вилежувався й нічогісінько не робив. Та кінець кінцем йому живіт до спини підтягло.

– Ех, попоїсти б чого-небудь! – зітхнув Ледар.

– Бачили такого? – гримнула на нього мати.– Що, в тебе рук-ніг немає, як у інших людей? Чи вони не тим кінцем причеплені? Хіба не можеш піти й заробити на хліб?

Сказала це мати й пішла в село. Залишився Ледар Ба сам, лежить і бурмоче невдоволено:

– Ноги? Хіба вони не для того, щоб ходити на гулі? А руки? Хіба вони не для того, щоб підносити їжу до рога? Невже руки й ноги в мене для праці?

Думав Ледар, думав, а голод не відпускає, дошкуляє все дужче.

– Якби хто-небудь позичив мені пару хороших рук і ніг! – замріяно мовив Ледар.– Нехай би вони за мене попрацювали. Ото було б добре!

Крізь шпарину в даху пробився сонячний зайчик і затанцював на долівці.

– Якби-то цей зайчик обернувся зараз на коржа! – каже сам до себе Ледар.

Дивиться Ледар Ба – і очам не вірить: на тому місці, де щойно витанцьовував сонячний зайчик, лежить корж, а на ньому чималий шматок ковбаси!

Ледар підскочив до коржа, схопив його й став наминати. За мить від коржа з ковбасою навіть крихти не лишилося. Ледар і губи пообсмоктував. А потім знову простягся на ліжку.

Та не минуло й хвилини, як він підвівся на лікті і витяг шию – чи не з’явиться на тому місці, де стрибав сонячий зайчик, ще один корж. Та з’явився не корж, а гриб з червоним оксамитовим капелюшком. Той гриб ріс просто на очах. Не встиг Ледар подих перевести, як гриб перетворився на невеличкого чудернацького чоловічка.

Ледар Ба злякався мало не до смерті і хотів був тікати, але відчув, що не може й ворухнутися.

Чудернацький чоловічок виявився чаклуном.

– Не бійся,– мовив він усміхаючись.– Це я дав тобі коржа. Я хочу тобі допомогти. Ти сказав, що хотів би, аби тобі хтось руки й ноги позичив, адже так? Ну що ж, я ладен це зробити. Тільки з умовою: спершу я позичу тобі руки й ноги, а потім ти мені. Згоден? То й гаразд. Чи надовго тобі будуть потрібні добрі руки й ноги?

Ледар подумав про коржа з ковбасою, про те, що зараз усі голодують...

– На три роки,– відповів він,– але спершу ви мене як слід нагодуйте.

– Це неважко! – засміявся той у відповідь.– їж собі на здоров’я!

З цими словами чаклун зник, а на місці сонячного зайчика з’явилася таця з різними м’ясними стравами. Ледар Ба присунув до себе тацю й заходився наминати, аж за вухами лящало. Він так захопився, що й матері нічого не лишив, а в неї вже три дні й ріски в роті не було.

Наївся Ледар – і раптом відчув, що ноги в нього відпали, а натомість приросли нові. Потім і руки так само відпали, а нові приросли.

Ледар із подивом розглядав свої нові руки й ноги. Потім загорнув старі руки й ноги в полотнинку і сховав у скриню, на самісіньке дно. Навіть сам здивувався, як спритно це зробив. «Оце так!» – пробурмотів Ледар.

А коли нові ноги самі понесли його до дверей, а нові руки самі схопили віника й заходилися замітати підлогу, Ледар подумав, що це йому сниться.

Аж ні, не снилося! Хоч очі в нього самі собою заплющувалися, голова

звішувалась на груди, а спина мостилася, де б його лягти,– нові руки й ноги не давали йому спокою. Ноги весь час носили його то туди, то сюди, а руки невтомно працювали: витирали пил, замітали підлогу, носили воду, рубали дрова, а потім схопили сапку й почали полоти город.

Ледар Ба незабаром страшенно стомився й заснув на ходу. Він спав – а руки й ноги працювали! Ледар не міг їх утихомирити: вони носили й носили його по хаті, по двору, по городу і безперестану щось робили.

Коли повернулася мати, очам своїм не повірила. В хаті було все вимите, вичищене, прибране, аж блищало. Глеки повні води, дрова порубані й складені біля вогнища.

Пішла мати на город, бачить: він виполотий, і то так, що ніде ані бур’янинки, ще й земелька підпушена. А Ледар Ба завзято вимахує сапою.

– Синку, який же ти в мене молодець! – вигукнула щаслива мати.– Відпочинь, мій любий! Я ось принесла кошик бататів – зараз зварю тобі попоїсти.

Ледар поставив сапку в кутку, перехопив у матері кошик і сам подався мити батати.

– Не треба, я сама все зроблю, адже ти втомився! – мовила мати жалісливо.

Вона побачила, що очі в сина заплющені, а голова звісилася набік. Він навіть похропував, але ноги його все одно носили, а руки проворно працювали.

Мати заклякла з подиву.

– Ти що це? Невже спиш?

Ледар Ба хутко розплющив очі, здивовано озирнувся і глянув на свої руки. Побачив батати, остаточно прокинувся й засміявся:

– Ого! Добрі батати! Де ти їх узяла?

Тим часом руки помили батати. Одразу ж ноги скочили й попрямували в кухню. Руки розвели вогонь і приставили до нього казан.

Ледар Ба знав, що руки й ноги в нього тепер не свої, вони йому не підвладні, отже, змирився з тим, що доводиться все робити самому. «Коли батати зваряться,– заспокоїв він себе,– я виберу для себе найкращі, найбільші».

– Іди в хату,– сказав він матері,– я принесу страву, коли вона буде готова.

Задоволена мати пішла. Вона й досі не могла взяти втямки, як це її син примудряється спати на ходу і заразом працювати.

Тим часом батати зварилися. Ледар Ба примітив найбільший і намірився обчистити його та з’їсти – коли це руки його виклали всі батати в миску, а ноги рушили до хати. Потім руки подали батати матері.

– Який у мене хороший син! Як він сьогодні мене втішає! – вигукнула мати, беручи з синових рук миску. На очі їй набігли сльози.

Мати вибрала найбільші батати й поклала їх синові. Той сів і заходився їсти. Потім хотів був прихопити ще кілька дрібніших бататин з материної частки, та тієї ж миті ноги самі винесли його за двері, а руки схопили сапку. Ноги понесли його на город, а руки стали знову його полоти.

Уже й вечір настав, а руки й ноги в Ледаря невтомно рухаються, роблять одну справу за одною.

Ледар Ба стомився так, що йому здавалося, ніби спина в нього от-от розломиться. Однак відпочити йому не вдавалось. Мати кликала його спати, він залюбки пішов би, та де там! Проте пояснити матері, в чім річ, він не наважився, тільки пробурчав щось собі під ніс.

Вже перші півні проспівали, коли він нарешті простягнувся на своєму ліжку.

Наступного дня, ледве світ свінув. Ледареві ноги підхопилися з ліжка, хоч сам він іще солодко спав.

– Що це за ноги! – заволав Ледар.– Дайте мені ще хоч трохи поспати! Пожалійте мене!

Але чарівні руки й ноги не знали ніякого жалю: вони з самого рання заходилися працювати. Ледар зрозумів, що лягти йому більше не вдасться, та все ж таки не розплющував очей. Одначе руки рубали дрова, і здійнявся такий грюкіт, що про сон годі було й думати. Довелося розплющити очі. Він уже добре знав: поки всі дрова не будуть порубані, йому звідси не вибратись,– тож став дивитися, як спритно діють ці запозичені руки,– жоден удар не приходився мимо.

Ледар подумав, що тепер він, напевне, найспритніший і наймоторніший у селі робітник,– і аж самому стало смішно.

«Раз у мене такі добрі ноги й руки,– міркував увечері Ледар Ба,– подамся-но я куди-небудь на чужу сторону. Зароблю грошей, скуштую найвишуканіших страв, які тільки є на світі. Через три роки, коли чаклун прийде по руки й ноги, в мене буде багато срібла, та й поживу я до того часу собі на радість. Що ж мені ще потрібно?»

Наступного дня Ледар Ба покинув рідне село, пообіцявши матері, що через три роки вернеться багатієм. Він подався у сусіднє село. Там побачив, що понад десяток чоловік рубають дерева. Біля них уже громадилася величезна купа стовбурів. Ледар підійшов ближче.

– Гей, шановна артіле! – гукнув він до чоловіків.– На цю роботу вистачило б і одного робітника.

– Бач який жартівник! – засміялися дроворуби.– Тут роботи на десять днів для всієї артілі! А ти один за скільки часу впорався б?

Я не жартую,– відповів Ледар Ба. – Працюватиму я зовсім недовго і кожне поліно – байдуже, товсте чи тонке – розколюватиму з першого удару. Хоч очі мені зав’яжіть однаково не промахнусь.

Дроворуби покидали свої сокири й загаласували:

– Що ж, ми вже втомилися! Ти, либонь, прийшов нас розважити! Давай-но зав’яжемо тобі очі!

Один літній селянин зняв з голови хустку і хотів зав’язати Ба очі, але той зупинив його:

– Стривайте, а що я матиму, коли перерубаю все, як обіцяв?

Дроворуби полізли по гаманці, повитягали гроші, насипали цілу купу.

– Ось твоя плата,– сказали вони.

Ледар Ба вмить згріб гроші і зсипав їх до себе в кишеню.

– Ну гляди ж,– пригрозили дроворуби,– якщо збрехав, то ми так намнем тобі боки, що й своїх не впізнаєш!

Дроворуби зав’язали Ледареві очі й сіли покурити. Та недовго вони курили. Хвалькуватий прибулець працював так, що вони пороззявляли з подиву роти. Він ураз розколював поліно, навіть товсте-товстелезне.

Не минуло й півгодини, як він порубав усі дрова.

– Ну що? – гордо спитав Ледар Ба і зняв з очей пов’язку.– Тепер ви переконалися, що в мене руки й ноги чарівні?

Дроворуби щільно обступили Ба і заходилися один поперед одного його розхвалювати:

– Що й казати, сила в тебе неймовірна! До того ж із зав’язаними очима все чисто бачиш! Недаремно взяв гроші наперед! Спасибі, що позбавив нас добрих десяти днів важкої праці!..

Дроворуби стали запрошувати Ледаря Ба погостювати в них.

Вже наступного ранку чутка про його дивовижну силу та спритність облетіла все село. Староста того села славився багатством і скупістю. На подвір’ї в нього стояло кілька сараїв, де лежало міцнюще залізне дерево. Отож староста звернувся до Ледаря Ба:

Якщо ти порубаєш усі мої дрова за один день, я заплачу тобі десять золотих. Та якщо не встигнеш упоратися, нічого не одержиш. Якщо згоден, ходімо до мене.

Ледар Ба закинув на плече сокиру й пішов слідом за старостою. За ними потяглося мало не все село – всім цікаво було подивитись, як працюватиме прибулець.

– Умова в нас така,– сказав староста селянам.– Наймит повинен перерубати всі дрова за один день, і тоді господар платить йому десять золотих. А хто свою обіцянку не виконає, той платитиме штраф.

Скупий староста був певен, що Ледар Ба, хоч би як спритно працював.

не нарубає таку купу дров,– і наперед радів, що матиме чимало нарубаних дров і не витратиться ні на гріш. Та коли він побачив, як легко встромляється сокира Ба у величезні стовбури й розколює їх з одного удару,– перелякався. А завваживши, як легко рухається Ба, змахуючи сокирою над головою, мовби це тонесенька тростинка,– злякався ще дужче.

Селяни обступили Ледаря Ба й дивилися на нього, як на чародія, голосно висловлюючи свій захват.

Скупому старості довелося винести десять золотих і розплатитися з дивним дроворубом.

«Можна було б якось схитрувати, щоб не дати грошей, але не з цим,– скрушно подумав староста.– Цей з усією моєю сім’єю розправиться – йому це так легко, як пуголовка розчавити».

Староста примусив себе всміхнутися й похвалив Ледаря Ба:

– Ну й моцак із тебе! В цілому світі, мабуть, нема нікого дужчого.

Т почав Ледар Ба ходити по селах. У повінь він тягав на линві човни

проти течії. Якось він переніс величезну кам’яну брилу – її не могли навіть зворухнути сотні чоловік із важелями. Носив стовбури дерев, підняти які було не під силу й слонові. Одне слово, виконував будь-яку роботу і з допомогою своїх чарівних рук та ніг заробив купу грошей. Щодня Ледар Ба по саму зав’язку наїдався дорогими й рідкісними стравами.

Одного разу він тяг колоду – таку важелезну, що її навряд чи могли б нести двадцять чоловік. Побачив це старий корзинник та й каже:

– Сила в тебе є, ніде правди діти, але ти можеш виконувати лише важку грубу роботу. А спробуй-но взятися за якесь діло, що вимагає майстерності – отут і руки опустиш...

Щаслива нагода побитися об заклад сама йшла Ледареві Ба в руки. Чи ж міг він її пропустити?

– В плетінні корзин теж ніхто зі мною не зрівняється! – заявив він.

Дід страшенно розсердився на зухвальця і, хоч був дуже бідний, побився об заклад на цілий срібняк – усі свої гроші.

Ледар Ба звернувся до людей, що зібралися навколо них:

– Якщо виявиться, що я плету корзини повільніше й гірше, ніж цей дід, то я плачу сто золотих. Підключайтеся до закладу! Якщо виграєте, то поділите виграш поміж себе, а як програєте, я заберу все!

Юрба загула, завирувала, кожен ставив скільки міг, і незабаром зібралася чимала купа грошей.

Ледар Ба усівся плести корзину, сплів її й виграв заклад.

Відтоді він часто забивався об заклад і завжди вигравав.

Нарешті Ба добрався до стольного міста, (жме в цей час королівський човен під парчевими вітрилами, прикрашений вирізьбленим драконом, сів на мілину. Сотні воїнів вовтузились у грузькому мулі, намагаючись зіпхнути човен на глибоку воду, та хоч як вони смикали, хоч як штовхали – нічого в них не виходило. Король нетерпеливився, він ладен був послати на підмогу воїнам усіх своїх охоронців.

Аж тут до них неквапом наблизився Ледар Ба.

– Оце так! – вигукнув він.– Отакий гурт не може стягти човна? Я б і однією рукою впорався!

Почувши таку зухвалу мову, король скипів гнівом і наказав своїм охоронцям притягти до нього хвалька.

Ледар Ба став перед очі короля, мовби так і треба.

– Б’юсь об заклад, що стягну човна!

– Якщо так, то тягни,– відповів король,– а не стягнеш човна з мілини, я відрубаю тобі голову і викину її в річку.

– Хлопець, видно, з глузду з’їхав,– говорили поміж себе охоронці,– з королем жарти погані. Буде йому непереливки.

Як же здивувалися король, придворні та охоронці, коли незнайомий парубійко лиш раз торсонув човна однією рукою – і човен вийшов на глибоку воду й рушив уперед!

Король звелів покликати до себе Ба.

– Звідки ти родом, доблесний муже? – спитав король.– Я хочу залишити тебе при дворі. Дарую тобі високу посаду – будеш командувати усім моїм військом.

Король щедро винагородив Ледаря Ба грошима і призначив на пост головного воєначальника.

Молодші воєначальники були невдоволені цим призначенням. Вони вважали, що Ба не заслуговує на таку відзнаку. Проте всі тримали язика на припоні, тому що неабияк боялися нового головнокомандувача. Ні в кого не було жодного сумніву, що якби дійшло до сутички, то Ледар Ба помахом меча розрубав би супостата разом із конем навпіл.

«Ще цілий рік я буду користуватися чарівними руками й ногами, міркував тим часом Ледар Ба.– Що ж, походжу у великих начальниках. За цей рік настараю силу-силенну грошей і потім буду розкошувати, не працюючи ».

Пробув Ледар Ба на високій посаді майже рік і розбагатів. Він підлабузнювався до недостойних осіб, плазував перед ними, а ті віддячували йому щедрими підношеннями. Чутки про це досягли вух короля. Король розлютився. Але він дорожив Ледарем Ба, тому промовчав.

Наближався час розрахунку з чаклуном. Спершу Ледар Ба тривожно зітхав і шкодував, що погодився на такий короткий строк. Та потім сказав собі, що грошей і добра йому вистачить, заспокоївся і більше нічим не турбувався.

Напередодні зустрічі з чаклуном Ледар Ба попросив у короля дозволу поїхати в рідне село. Король дозволив. Ба одвіз у село всі свої гроші, а потім вирядив охоронців назад у стольне місто:

– Скажіть королю, що я повернуся трохи згодом, а ви мені тут не потрібні.

Мати дуже зраділа, коли побачила, що син її повернувся додому багатим.

– У мене важливі справи,– заявив Ледар Ба,– мені треба побути два-три дні в кімнаті самому. А потім я звелю збудувати для тебе хороший будинок.

Він ліг і став чекати чаклуна. Свої старі руки й ноги він вийняв зі скрині й поклав біля себе.

Чаклун з’явився, коли сонячне проміння пробилося крізь шпаринку в дверях.

Ледар Ба підвівся йому назустріч. Чаклун широко всміхнувся, закивав головою і сказав:

– Ну що ж, повертай мені руки й ноги назад! А я забираю тепер твої на три роки!

З цими словами він зник, мовби розтанув у повітрі. Ледар Ба відчув, як руки й ноги в нього відпали, підстрибнули високо вгору і теж зникли.

Ледар зачекав трохи, але старі руки й ноги до нього не приростали. Перевернувся він на бік, дивиться – а від них і сліду не лишилося!.. Від жаху Ледар знепритомнів. Коли він прийшов до тями, то відчув, що лежить на ліжку, а рук та ніг як не було, так і немає. Спробував підвестися, але марно: без рук і без ніг на що йому було зіпертися? Лишились у нього сама голова й тулуб. Відтепер він не міг ні сісти, ні встати.

Ледар Ба заридав і заходився кликати матір. Стривожена жінка вбігла до кімнати й мало не вмерла від жаху, коли побачила, що в сина її немає ні рук. ні ніг.

– Це все витівки злого духа! –у відчаї вигукнув Ледар.

Нікуди було дітися – розповів він матері все як було.

– Та нічого,– сказав він під кінець,– мені доведеться чекати всього лише три роки. Грошей у мене багато, тож нема чим турбуватися! Тільки ти зберігай таємницю. Кажи всім, що я зайнятий і не хочу нікого бачити.

Відтоді Ледар Ба не виходив із хати. По селу пішов поголос, що Ба став великою людиною, запишався і всіма гордує. Односельці перестали навідуватись до нього.

Оскільки Ледар Ба сам не міг нікуди ходити, то всі справи порала мати. Вона щедро витрачала гроші. Купила розкішний будинок, найняла слуг.

Аж тут надійшов королівський лист-указ: король вимагав, щоб Ледар Ба повернувся до його двору й виступив у похід проти ворога, який перейшов кордон. Нікуди було дітися Ледареві Ба, прийняв він королівського посла і сказав:

– Прошу доповісти його величності, що мене заворожив чаклун і я більше не можу йому служити.

Посол довго дивився на Ледаря Ба, вражений до краю, а потім поквапився назад.

Ледве посол поїхав, як усе, про що розповів йому Ба, стало відомо селянам.

Минув місяць, і королівський посол приїхав удруге. Він привіз наказ відібрати в Ледаря Ба все майно. Король дійшов висновку, що Ледар обдурив його з допомогою чорної магії, за весь час служби він нічим не виправдав високої королівської довіри, отже, багатство його – незаслужене...

Королівські воїни винесли Ба з його розкішних покоїв, занесли назад у стару, напіврозвалену халупу й жбурнули на його старе, сточене шашелем ліжко. Ледар мружив очі й думав, що це, мабуть, ввижається йому уві сні. Як йому хотілося, щоб уся ця історія з чарівними руками й ногами, з неправедно нажитим багатством теж була поганим сном! Однак його руки й ноги до нього не поверталися. Це було не уві сні, а насправжки...

Ледар став кликати матір. Вона не відгукувалася. Ледар страх як перелякався, його облило холодним потом.

Він і далі кликав матір, та марно.

Зрештою в дверях з’явився якийсь чоловік і грубо крикнув:

– Гей ти, ледащо! Твоя мати померла, ми її поховали.

Мати Ледаря Ба померла від горя й жаху. Односельці її поховали.

– Як же Ледар Ба тепер житиме? – питали вони один в одного після похорону.– А втім, його покарали духи. Отже, так і треба.

Ледар Ба залишився на світі один-однісінький. Люди обминали його халупу десятою дорогою. Нікому було подати йому кухоль води, не те що їсти зварити.

А голод дошкуляв...

Коли вже не стало сили терпіти, Ледар упав додолу і викотився з хати.

Він котився по селу і просив милостиню.

Збіглися люди, оточили його тісним колом.

– Ти що, гадаєш, ми три роки годуватимем тебе, поки чаклун поверне тобі руки й ноги? – спитав хтось.

Люди голосно засміялися.

Та кінець кінцем вони зглянулись над Ледарем і принесли йому їжі. Він попоїв і покотився назад до своєї халупи.

Відтоді Ледар Ба щодня мусив викочуватися з халупи, котитися по селу й випрошувати їжу. Люди кидали йому шматки просто в рот.

Ледар Ба завжди був замурзаний і брудний, як свиня. Він так схуд, що страшно було на нього дивитися. Мусив він викочуватися на вулицю і в холод, і в дощ.

Отак жив Ледар три роки. Нарешті минув цей строк і настав день, що його призначив чаклун. Ледар Ба лежав у халупі й чекав духа. Ліжка в нього вже не було. Він лежав на вологій долівці і не відводив очей від сонячного променя, що просмикувався крізь дах.

От уже й полудень настав. Із села долинув крик півня. І тут Ледар Ба побачив, що на тому місці, куди падає промінь, виростає червоний гриб. За мить гриб перетворився. на червоний капелюх, а потім – на чудернацького чоловічка. Це й був довгожданий чаклун. Він усміхнувся і пильно глянув на Ледаря.

– Еге, друже мій, та я тебе й не пізнав! Видно, не солодко тобі прийшлося цим разом...

– Благаю вас, шановний... Руки мої... ноги...– заквилив Ледар Ба. Чаклун засміявся і жбурнув руки й ноги додолу. Вони підскочили і враз

приросли до Ледаревого тулуба.

– Красно дякую, шановний, красно дякую! – радісно вигукнув Ледар Ба і одразу ж підхопився на ноги.

– А чи не хочеш знову помінятися зі мною? – спитав чаклун.– Ну, скажімо, років на десять?

Ледар Ба замахав руками.

– Ні, ні! – злякано вигукнув він.– Я більше не буду мінятися!

Чаклун знову засміявся, а тоді став меншати, танути й за якусь хвилину перетворився на червоний гриб. Гриб меншав, меншав, а тоді й зовсім зник...