Горе - російська казка

В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.

Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки – дрібнота – плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.

Каже він своїй дружині:

– Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?

Прийшов до багатого:

– Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.

– Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!

Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:

– Ось тобі за роботу!

– І на цьому спасибі! – сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.

– Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.

– Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.

– Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.

Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:

– Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.

– Як у гості? Хто кликав?

– Брат: він завтра іменинник.

– Ну що ж, підемо.

Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув – нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.

Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж – підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.

А бідний іде назад з порожнім черевом.

– Давай-но, – каже дружині, – і ми заспіваємо пісню!

– Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?

– Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…

– Ну співай, коли хочеш, а я не буду! – Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: – Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?

– Що з тобою? Я й не думала.

– Тоді хто ж?

– Не знаю! – сказала жінка. – Ану заспівай, я послухаю.

Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:

– Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?

Горе відгукнулось:

– Так, господарю! Це я допомагаю.

– Ну, Горе, ходімо з нами разом.

– Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.

Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:

– У мене грошей нема!

– Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…

Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало – на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.

– Нема грошей, – каже чоловік.

– Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза – нам вистачить!

Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.

Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху.[4]

Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.

Горе знову причепилося до нього:

– Ходімо та й ходімо в шинок!

– Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.

– Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.

4 Соха – плуг для орання землі.

Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».

Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:

– Господарю!

– Що, Горе?

– А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.

Пішов чоловік до сусіда.

– Дай, – просить, – на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.

– Нащо тобі?

– У ліс по дрова з’їздити.

– Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.

– Та що ти, годувальнику!

Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.

– Господарю, – питає Горе, – чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?

– Як не знати!

– А як знаєш, їдь просто до нього.

Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.

Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма – повна золотом насипана.

– Ну, чого дивишся? – каже Горе чоловіку. – Тягай до воза швидше.

Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:

– Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?

Горе нахилилось:

– Де? Я щось не бачу!

– Та он у кутку світиться!

– Ні, не бачу.

– Полізь у яму, то й побачиш.

Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.

– Ось так краще буде! – сказав чоловік. – Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!

Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.

Довго чи ні – поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.

– Он що надумав! – сказав йому багатий брат. – У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!

– Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай – побачиш.

– Гаразд, приїду!

Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі – не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:

– Скажи, будь ласка, як забагатів ти?

Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки – тільки й лишилося, що душа в тілі, – як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.

Заздрість узяла багатого. «Дай, – думає, – поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе – хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»

Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути – аж Горе вискочило і всілося йому на шию.

– А, – кричить, – ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.

– Послухай, Горе, – сказав купець, – зовсім не я засадив тебе під камінь…

– А хто ж, як не ти?

– Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.

– Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!

Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.

«Отак негоже жити! – думає про себе купець. – Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»

Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:

– Що ти, Горе, все боки відлежуєш?

– А що ж мені ще робити?

– Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.

А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався – Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.

– Ну, – каже, – мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!

– Куди тобі! – відповідає купець. – Ти в колесо не влізеш, а то – в щілину!

– В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!

Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.

Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.