Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…