Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

щодо неї жодних меж. Вони, для того щоб змінити ситуацію, просто переключали увагу сина або погоджувалися з його вимогами, ховали конструктори без інструкцій і купували нові, забирали зі столу їжу, яка йому не подобається, дозволяли пізніше лягати спати тощо. Власне, у Вані жодного разу не виникло потреби поводитися в інший спосіб, а тому поведінка закріпилася та стала основною. Ваніна нервова система не знає іншого способу реакцій на фрустрацію (неможливості отримати бажане), ніж крик, штурхани та щипання, у хлопчика немає інших стратегій, він не вміє домовлятися, просити, хитрувати, погоджуватися на менше, а так само (хоча це й трохи інша історія) йому ніхто ніколи не пропонував спробувати скласти конструктор без інструкції або хоча б за татовим зразком.

Дитяча ригідність, якщо не йдеться про її органічні причини, є наслідком або батьківських лінощів та зайнятості (нема часу на взаємодію з дитиною, на те, щоб показати їй, пояснити, дати спробувати інший спосіб реакцій), або й певної обмеженості в рольовому репертуарі, яку демонструють дорослі навколо дитини. Якщо близькі дорослі самі вміють реагувати на злість лише злістю, а на незадоволення своїх бажань — сумом і роздратуванням, то й дитині залишається не так багато варіантів.

Одна з найцікавіших концепцій рольової компетентності належить українському вченому-психотерапевту Павлу Горностаю. Сам автор є психодраматистом, представником терапевтичного напрямку, у якому головною причиною психологічних проблем вважають дефіцит ролей (власне стратегій поведінки та взаємодії з іншими, які має людина). Під час терапії психодраматист завжди пропонуватиме своїм клієнтам не лише інакше поглянути на проблему, а просто в нього в кабінеті спробувати інакше повестись, вчинити, інакше поспілкуватись з кимось, відреагувати на чиюсь поведінку. Тобто реально спробувати бути іншим, потренувати нові ролі. Так от, дослідник вважає, що рольова компетентність лежить в основі здатності розв’язувати життєві проблеми. Роленекомпетентна людина повсякчас потраплятиме в конфлікти, а також матиме їх в сім’ї та на роботі. Що ж воно таке — ця рольова компетентність? Передусім це рольова варіативність (багатство ролей, які вміє грати у своєму житті людина), рольова гнучкість (вміння підбирати ролі, адекватні ситуації та переключатися на них) і здатність виходити зі своєї ролі та ставати на місце іншої людини, ніби приміряти на себе її думки та емоції. На іншому боці є рольові дисгармонії, які призводять до неможливості адекватно вирішувати повсяк­денні проблеми та долати труднощі. Це рольовий дефіцит (недостатність ролей, їхня нерозвиненість), рольова ригідність (застрягання в якихось ролях, неможливість вийти з них та переключитися на інші) та нездатність стати на позицію іншої людини й зрозуміти її поведінку.

Пам’ятаю, як на початку моєї викладацької кар’єри, коли я лише вперше приміряла на себе роль «Вікторії Валеріївни», було важко вертатися додому і перетворюватись на «Віку» для батьків та «Зайчика» для чоловіка. Я продовжувала ніби бути у викладацькому піджаку, учити когось чомусь, вимагати звітності та правильних відповідей. Усі дуже дратувалися, а мама так і говорила: «Яйця курку не вчать». Я була ригідною в своїй викладацькій ролі, не могла переключитися на інші, не мала стратегій спілкування як дружина, а також як доросла й незалежна дочка своїх батьків, а ще я не ставила себе на місце інших, а тому і не розуміла, як дратую їх своєю поведінкою. Тепер же я із захопленням спостерігаю за своїм сином, який в свої п’ять набагато ролекомпетентніший за мене у двадцять п’ять, він дуже по-різному поводиться з різними людьми. А на закиди моєї мами про те, що він слухається її набагато краще за мене, не сперечається та виконує все, що говорять, лише посміхаюся.

Відчувати, як і з ким поводитись, яку стратегію використовувати та як реагувати на різних людей, насамперед означає бути чутливими до меж, які ставлять ці люди. І тут, певно, найважливішим є тестування цих меж. Кожна дитина під час свого зростання і ми, дорослі, тут і тепер також тестуємо межі. Немає іншого способу дізнатись, з ким можна бути відвертим, хто витримує поганий настрій, хто готовий до компромісів, а хто непохитний в своїх рішеннях, крім як спробувати ці межі на міцність та стійкість. На жаль, діти подекуди відмовляються від такого тестування, а отже, і роз­витку своїх стратегій через те, що хтось із близьких дорослих є доволі категоричним. Так, якщо вдома дитина не має можливості вибору ні їжі, ні одягу, ні способу дозвілля, навряд чи вона спробує пропонувати щось своє у взаємодії з іншими, найімовірніше вона коритиметься їм.

У підсумку хочу згадати про історію розвитку освітніх програм у відомій мережі американських шкіл для обдарованих дітей «Roeper School». Спочатку в школах «Roeper», як і в інших подібних закладах, увагу звертали на навчання та розвиток навичок дітей. При цьому вчителі помітили, що їхні вихованці набагато конфліктніші, ніж діти зі звичайних шкіл, вони частіше конфліктують, у класах майже немає справжніх друзів, зате повсякчас є нездорова конкуренція і прагнення довести свою кращість. У результаті обов’язковими для відвідування всіма дітьми в цих школах зробили програми розвитку соціальних навичок. Так само як вирішувати задачі чи малювати, дітей вчили вирішувати конфлікти, давати раду емоціям, бути асертивними, у разі потреби підкорюватись чи лідирувати. У результаті діти не лише стали краще ладнати одне з одним, але й зросли їхні академічні успіхи. Дані досліджень, проведених у цій мережі шкіл, також свідчать про те, що дітлахи з вищими показниками соціальної компетентності краще реалізують свої здібності після завершення школи, зокрема будують вдаліші кар’єри.

  Допомогти збагнути іншого

«Він у нас егоїст! — говорить мама про власного сина, і в її інтонаціях нема жодного осуду чи суму, лише гордість та захоплення власним чадом. — Чого ж іще чекати? Єдина дитина в сім’ї, єдиний онук, улюбленець, красунчик та розумник!»

Антон і справді красунчик, білявий, вихрастий, звиклий до уваги, поцілунків та подарунків одина­дцятирічний хлопчак. Він, як то кажуть, знає собі ціну та повсякчас демонструє це. Наприклад, хлопець не їстиме неякісних продуктів, завжди перепитає, чи можна це дитині, чи немає штучних барвників або консервантів. Він ніколи не вийде з дому у вчорашньому чи непрасованому одязі, про плями на сорочці взагалі не йдеться. Бабуся пишається: «Чепурун!» — зітхає і береться за праску — з таким онуком прасує вона щодня. Так само щодня чаклує над корис­ною та здоровою їжею, продумує хлопчаче дозвілля, адже два дні поспіль в одне й те саме місце вони гуляти не ходять. Бабуся справді любить свого Антошу, але полегшено зітхає, коли канікули спливають і хлопчак вертається до батьків.

З Антоном не просто, але батьки втішають себе тим, що така доля всіх, кому пощастило ростити обдарованих дітей, дітей-індиго, дітей-кристалів. Уся родина не має жодного сумніву щодо Антонової унікальності, зв’язку з космосом і такими ж обдарованими дітьми, як він сам, дару відчувати майбутні події, помічати речі, недоступні іншим. Антон і справді деколи говорить речі, які спадають на думку не кожному дорослому, наприклад про те, що «війну роблять люди, які не знають, як жити в мирі» або що «людей не можна пускати в космос, бо можливість полетіти з Землі лише сприятиме її забрудненню».

Для того щоб не заважати хлопцю розвиватись, щоб створити для нього всі умови, рідні зовсім