Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Про що ж ідеться? Діти ростуть і перетворюються на дорослих у світі, у якому, окрім них самих, існують ще й інші люди, і ці інші люди, а точніше, теплі та дружні взаємини з ними є запорукою людського щастя. Ця теза знайшла своє підтвердження в найдовшому психологічному дослідженні (дослідженні людського розвитку, здійсненому вченими Гарвардського університету), під час якого вчені понад 70 років спостерігали за життям близько тисячі осіб і дійшли висновку, що щасливе та повне життя мають ті люди, які активно включені в систему соціальної взаємодії та мають теплі взаємини з найближчими людьми. Власне, саме підтримка таких взаємин вимагає від нас дотримання безпечних і реалістичних меж, у яких кожному комфортно, ніхто не відчуває надмірного тиску, зазіхань, принижень чи агресії. Ідеться про мистецтво будувати неегоїстичні рівні стосунки. Засвоєння цього мистецтва неможливе без навичок, розвиток яких, власне, й забезпечує задоволення психологічної потреби в реалістичних межах та самоконтролі.

Якщо спробувати відшукати нейрофізіологічну основу вміння вчасно зупинятися, не зазіхати на чужий добробут, мати відчуття міри в прояві емоцій і здатність до регуляції власного емоційного стану й контролю дій та висловів, то на допомогу знову можуть прийти виокремлені нейропсихологом Річардом Девідсоном емоційні стилі, зокрема, ідеться про стиль соціальної чутливості та чутливості до контексту. Нагадаю, що американський дослідник аналізує активність мозку, і йому вдалося виокремити кілька типових мозкових стилів, систем реакцій, залежно від того, чим людина зайнята та як почувається при цьому. Так от, стиль соціальної чутливості активується тоді, коли людина є уважною до сигналів інших людей — йдеться про їхній емоційний стан, про те, чого вони потребують, про те, подобаються чи ні їм наші дії. У соціально чутливих осіб дослідник помітив синхронізацію активності в мигдалеподібному тілі та веретеноподібній звивині, а в нечутливих, навпаки, спостерігається висока активність мигдалеподібного тіла і низька у звивині. Цікаво, що миг­далеподібне тіло відповідає за реакції тривоги та стресу, а звивина — за розпізнавання облич та емоцій. Виходить, що незадоволення потреби в реалістичних межах провокує складність у зрозумінні звернених до нас емоцій, а це значно підвищує рівень стресу й веде до ризику розвитку психічних розладів, пов’язаних з високою тривогою. Другий емоційний стиль — чутливість до контексту — передбачає здатність до оцінки того, наскільки підхожою до тієї або іншої ситуації є наша поведінка та здатність до вибору адекватних реакцій у відповідь на поведінку інших людей. Основна роль у мозковій активності тут належить гіпокампу, структурі, яка, по-перше, відповідає за довготривалу пам’ять, по-друге, за поведінкову гнучкість, і, по-третє, за активне створення нових нервових клітин. Отже, дитина, не навчена адекватно реагувати на поведінку інших, бути гнучкою й розуміти межі, які не варто заступати, матиме менше нейронів.

Не знаю, чи нейрофізіологічні наслідки незадоволення потреби в реалістичних межах і саморегуляції є достатньо переконливими, проте маю написати, що невміння вчасно зупинитись, схильність до конфліктів, егоїзм, впевненість у власній вищості та кращості не лише не сприяють розвитку теплих стосунків з іншими, а й є ознаками психічних розладів та психологічних проблем, які істотно впливають на якість життя та скорочують його тривалість.

Назар — бальник. Назар красивий і стрункий, він чудово танцює, його клас — А, а це означає — профі, він бере участь в усіх можливих програмах. Хлопцеві дванадцять, і значна частина його життя — це тренування, репетиції, конкурси, збори, змагання, партнерки. Щодо партнерок і Назар, і його мама дуже перебірливі. Дівчатка мають бути тренованими, талановитими, при цьому не затуляти парт­нера, а, навпаки, підкреслювати його майстерність. Зараз Назар танцює з Мариною, але мама вже говорила з тренером про пошук нової партнерки. На жаль, ця дівчинка, як і попередня, не пара її синові, тягне Назара назад, змушує вертатися до пройденого, занадто повільна й неповоротка.

Назару подобається танцювати. І хоча буває і втома, і забої, і синці, бувають довгі переїзди в автобусах і незручні перевдягальні — це дрібниці порівняно з рухом на паркеті, аплодисментами залу, оцінками журі. У Назара майже немає днів, вільних від танців, і, хоча тренер не наполягав, мама домовилася про додаткові заняття: хлопець має рости, виходити у фінали та перемагати. Перемоги в Назара і справді є — це двічі друге місце на міських змаганнях до відкриття сезону, двічі третє на більших фестивалях, однак хлопець ще жодного разу не вийшов до фіналу на міжнародних кубках і турнірах.

Мама переконана: справа в партнерках. І все попереду. Вона просто обожнює свого сина, його обличчя, поставу, плавність рухів. Із самого Назарового народження було зрозуміло, що він піде на бальні танці та підкорятиме серця. Мама чудово розуміє, наскільки важко Назару, розуміє, звідки дратівливість, часом зневага, злі слова, кинуті в її бік. Розуміє, тому не докоряє, пропускає повз вуха й намагається відвернути увагу від конфлікту, перевести розмову на щось інше. Звісно, що мама і балує Назара, купує дорогі іграшки та речі, дозволяє не прибирати в своїй кімнаті, взагалі — не обтяжує його будь-якою хатньою роботою. Хлопець багато працює, і якщо ще й змушувати його сміття виносити, то не буде коли відпочивати. Власне, Назар поміж танцями ледарює, до школи не готується, виїжджає на тому, що почув на уроках і переписав в однокласників на перервах, ну і, звісно, на шкільних концертах та змаганнях, де відстоює честь школи.

Тренер не знає, що робити з постійним Назаровим незадоволенням партнерками. Усі вони чудові дівчатка, та й не прийнято в танцях тупати ногами, штовхатися, ображати дівчат, клеїти їм дурнуваті прізвиська. Чого варта тільки та пам’ятна відмова виступати через те, що Марина нібито набрала вагу. І досі перед очима тренера стоять сльози на дівчачому обличчі: «Ну хіба я товстозада корова?» Пара — це дружба, повага, підтримка. Ані Назар, ані його мама не розуміють цього, і, хоча талановиті хлопці справжній дефіцит, ніхто, навіть дівчатка, які втратили пару, не хочуть бачити Назара поряд із собою на паркеті.

Назар мені не сподобався. Навряд чи дитячий психолог може таке писати про дитину, але правди ніде діти — це було перше й доволі стійке враження. Знаю, що маю вміти і насправді вмію витримувати негативне ставлення дітлахів, яке час від часу виникає; добре розумію його причини та не беру на свій рахунок. Але тут… По-перше, я відразу зрозуміла дівчинку Марину, яка плакала через «товстозаду корову». Мені, звісно, далеко до тонкої грації юної танцівниці, але чого були варті слова, кинуті з порога, без найменшого натяку на те, що вони призначені не для моїх вух: «Мене що, лікуватиме ця жирна?!» Хлопець і справді був красунчик, але… Така кількість «але» була в тому, аби він міг справляти приємне враження — гидливий вираз обличчя, презирливо скривлені губи, слова, що цідяться з рота, ніби отрута, загальна зневага до всього і всіх, включаючи маму, і це в дванадцять років! Я була вражена. А ще — мені було дуже шкода маму, терплячу, люблячу й без найменшого натяку на здатність окреслювати межі дозволеного для своєї дитини.

Отже, межі. Кожен