Повна енциклопедія тваринництва - Юрій Дмитрович Бойчук
Від моменту зараження до появи ознак хвороби може пройти кілька діб, а іноді й кілька місяців.
Клінічні прояви. У дрібної рогатої худоби частіше спостерігається тиха форма, що виражається у харчанні, слинотечі, хиткості ходи, спотворенні апетиту, розвитку на другу добу паралічу кінцівок.
Діагноз на сказ ставлять на основі характерних епізоотологічних (поширення захворювання) і клінічних ознак хвороби, а також у разі його підтвердження лабораторним дослідженням трупа.
Лікування. Не ефективне. Хвору тварину слід ізолювати і викликати ветеринарного лікаря.
Профілактика. Заснована на вакцинації тварин і знищенні бродячих собак. Тварин, що покусали людей, ізолюють і тримають під наглядом 30 діб.
Трихофітія
Етіологія. Захворювання спричиняють гриби трихофітони, що мають значну стійкість до дії тепла і дезінфікувальних речовин, довго зберігаються у зовнішньому середовищі: на підстилці, в ґрунті, на дерев’яних предметах.
Носіями патогенних грибів є миші, щури та інші гризуни. Джерело інфекції – хворі та перехворілі тварини, які осіменяють приміщення, інвентар. Несприятливі погодні умови, особливо в осінньо-зимовий період, і поверхневі ушкодження шкіри сприяють прояву стригучого лишаю.
Клінічні прояви. Грибкове захворювання, що характеризується утворенням на шкірі округлих, різко окреслених облисілих ділянок з обламаним волоссям, покритих кірками і лусочками азбестово-сірого кольору. Також схильна до захворювання людина.
Інкубаційний період триває від тижня до місяця. Захворювання протікає хронічно. Найчастіше уражається шкіра навколо очей, на носі, вухах, поширюючись на всю шкіру голови, шиї, кінцівок.
Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак і під час ультрафіолетового опромінення уражених місць, а також мікроскопічного дослідження зіскрібків шкіри, яке проводять у ветеринарній лабораторії
Лікування. Уражені місця обробляють фунгіцидними засобами. Для лікувальних і профілактичних цілей використовують високоефективні, надійні й малотоксичні живі та інактивовані вакцини в дозах, що вдвічі перевищують профілактичні.
Профілактика. Проводять вакцинацію, санітарно-гігієнічні заходи в приміщенні та на вулиці.
Туберкульоз
Етіологія. Збудник захворювання – мікобактерія, високостійка до дії дезінфікувальних речовин. Наприклад, під час нагрівання до 85 °С вона гине через 30 хв, 5 %-й розчин формальдегіду спричиняє загибель через 12 год. Збудник може зберігатися в ґрунті 1–2 роки, у річковій воді – 5 місяців, у фекаліях і на пасовищі – 1 рік.
Джерело інфекції – хвора тварина, що виділяє збудника в зовнішнє середовище з мокротою, витіканнями з носа, молоком, сечею, фекаліями. Зараження відбувається аліментарно та аерогенно. Сприяють поширенню захворювання скупчене утримання тварин, випасання й водопій хворих та здорових особин, випоювання молодняку незнезаражених відвійок.
Клінічні прояви. Заразна хвороба тварин і людини, що протікає хронічно і характеризується утворенням у різних тканинах та органах горбків – туберкул, схильних до омертвіння. Кози хворіють дуже рідко. Інкубаційний період хвороби триває до 45 днів. Хвороба частіше протікає без характерних ознак у хронічній формі, лише в разі ураження будь-якого органа проявляються відповідні ознаки. У дрібної рогатої худоби частіше уражаються легені або кишечник. У цьому випадку можна спостерігати кашель або пронос, а якщо уражено вим’я, розвивається мастит із набряканням лімфовузлів над ним.
Діагноз можна встановити тільки після проведення бактеріологічних, алергічних, серологічних досліджень, котрі виконує ветеринарний лікар, диференціюючи від контагіозної пневмонії, паратуберкульозу, актиномікозу, лейкозу.
Лікування. Не ефективне. Хворих тварин забивають. Обов’язковий карантин у тваринницькому господарстві.
Профілактика. Усіх тварин досліджують туберкуліновою пробою. Тих, що реагують на туберкулін, здають на забій. Слід пам’ятати, що хворі на туберкульоз тварини можуть виділяти збудника з молоком, через яке заражається людина. Особливо небезпечним це молоко є для дітей.
Хвороба Ауескі, або псевдосказ
Етіологія. Джерело інфекції – хворі тварини і вірусоносії. Зараження відбувається від хворих у разі спільного утримання і через забруднені вірусом корми й повітря, рани та подряпини, а також від матері до плода.
Клінічні прояви. Ураження центральної нервової системи, органів дихання і характерний розчух у місці проникнення збудника. Хворобу спричиняє вірус із сімейства герпесвірусів, який чутливий до ефіру, фенолу, ультрафіолетових променів, проте володіє вираженою стійкістю в зовнішньому середовищі, особливо за низьких температур. У тварин після інкубаційного періоду (період від моменту потрапляння збудника в організм тварини до появи перших клінічних ознак) протягом 1–15 діб у місцях проникнення вірусу (переважно це губи й кінцівки) виникає сильний свербіж. Тварини труться цими місцями об предмети, розчухують і розгризають болісні ділянки тіла аж до оголення кістки (наприклад, кінцівки). Надалі настає збудження, виникають судоми, тварина гучно стогне, скрегоче зубами, можливі слинотеча, рясне потовиділення, іноді сліпота. Температура тіла залишається в нормі. Через 1–2 доби тварина гине. Діагноз встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідження – біопроби.
Лікування. Зазвичай не дає результату.
Профілактик. Використовують вакцину, а також необхідно дотримувати загальних ветеринарно-санітарних вимог.
Ящур
Етіологія. Збудник – один із 7 типів вірусів роду афтовірусів, що стійкий у зовнішньому середовищі. Так, за відносної вологості в 30–40 % і температури 18 °С висушений вірус зберігає інфекційність протягом 2 років. Джерело інфекції – хворі тварини, такі, що перебувають в інкубаційному періоді хвороби (2–21 день), і перехворілі особини.
Клінічні прояви. Вірусна хвороба парнокопитних тварин, що швидко поширюється і гостро протікає, характеризуючись нетривалою лихоманкою, утворенням пухирів (афт) та ерозій на слизовій оболонці рота, міжкопитній щілині, шкірі вимені та носового дзеркала. Хворіє і людина. Смертність серед молодняку становить 80–100 %, серед дорослих тварин у разі злоякісної форми – 40–90 %. Тварини, які перехворіли на ящур одного типу, можуть повторно захворіти у разі зараження вірусом іншого типу. Вірус виділяється в зовнішнє середовище з умістом та стінками афт, молоком, слиною, сечею, повітрям і фекаліями. Він передається під час контактування хворих зі здоровими особинами, а також через усі предмети, забруднені вірусом.
У хворих особин підвищується температура тіла, з’являється слинотеча і нерідко кульгавість. Під час огляду на слизовій оболонці ротової порожнини і язику виявляють пухирі, заповнені прозорою або мутною рідиною. Такі ж бульбашки знаходять на шкірі міжкопитної щілини. Надалі пухирі прориваються, і на їх місці видно червоні ділянки. Хворі видужують через 3–4 тижні, але за цей час вірус розноситься через різні предмети, а також на взутті та одязі в інші господарства. Під час хвороби і після неї можливі аборти, народження мертвих ягнят або козенят, іноді загибель тварини. Діагноз ставлять на основі клінічних ознак.
Лікування. Проводять тільки за вказівкою ветеринарного лікаря. Необхідно покращувати умови утримання і годування тварин. Ротову порожнину промивають розчином оцтової кислоти, марганцевокислим калієм, застосовують антибіотики, серцеві засоби, внутрішньовенно – глюкозу, а в разі ураження кінцівок застосовують ножні ванни з розчином формаліну. За найменшої підозри на захворювання ящуром слід негайно викликати ветлікаря.
Профілактика. Необхідно вжити всіх заходів щодо запобігання розносу вірусу (карантинування, ізоляція ящурного осередка).
Інвазійні хвороби дрібної рогатої худоби
До групи інвазійних належать хвороби, збудниками яких є тваринні організми – гельмінти, павукоподібні, комахи та найпростіші. Тварини заражаються цими хворобами:
• аліментарним шляхом (пасивно), тобто паразити потрапляють в організм із кормом та водою;
• контактно – у разі контактування здорової тварини з хворою, а також через предмети догляду;
• внутрішньоутробно – плід заражається внутрішньоутробно в період вагітності самиці, через кровосисних членистоногих (кліщів).
Всі інвазійні захворювання, залежно від збудника, ділять на кілька груп: гельмінтози, протозоози, арахнози та ентомози.
Збудниками протозоозів (протозойних хвороб) є паразитичні одноклітинні організми мікроскопічних розмірів. Останні паразитують в різних клітинах, тканинах і органах тварин (наприклад, трипаносоми – у плазмі крові, бабезії та піроплазми – в еритроцитах, кокцидії – у клітинах епітелію кишечника, печінки, нирок).
Арахнози – хвороби тварин, спричинені арахнідами – паразитичними й отруйними представниками класу Павукоподібні. Найпоширеніші збудники арахнозовтваринних – павукоподібні з двох загонів арахнід: Acariformes (справжні кліщі – саркоптоїдні, демодекозні, червонотілкові) і Parasitiformes (паразитоформні кліщі –
