Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я лежав на підлозі з хлопчиком, боровся з ним за якусь ганчірку, аж тут будинок ледь затремтів, і я почув уже знайомий мені звук – грюкнули двері машини.

– Тато приїхав, – сказала жінка, яку звали Мама, хлопчикові, якого звали Ітан.

Ітан підвівся й став обличчям до дверей, а Мама зупинилася біля нього. Я схопив свою ганчірку й переможно нею потрусив, але це було не так цікаво, як коли хлопчик тримав її за інший кінець.

Відчинилися двері.

– Привіт, татку! – закричав хлопчик.

Чоловік увійшов до кімнати й дивився то на жінку, то на хлопчика.

– Ну, а це що таке? – спитав він.

– Тату, мама знайшла це цуценя… – сказав Ітан.

– Він сидів замкнений у машині, ледь не помер від теплового удару, – розповіла Мама.

– Можна, ми його залишимо, татку? Це найкращий собака на світі!

Я вирішив скористатися моментом і стрибнув на черевики хлопчика, схопив зубами шнурівки.

– Ну… Я навіть не знаю. Зараз не найкращий час, – сказав батько. – Ти знаєш, скільки клопоту з цуценятами? Тобі, Ітане, ще тільки вісім років, а собака – це велика відповідальність.

Я смикнув за шнурки, вони піддалися та повиснули з його черевиків. Я спробував їх кудись занести, але вони так і залишилися на його ногах – мене аж назад відкинуло, і я впав униз головою. Я загарчав, знову кинувся на шнурівки, схопив їх і щосили став шарпати.

– Я про нього дбатиму: і гуляти буду, і годувати, і купати його! – казав хлопчик. – Він найкращий собака на світі, татку. Він уже вихований, у хаті не шкодить!

Приборкавши його черевики, я вирішив, що час зробити маленьку перерву, тому присів і вдовольнив одразу й велику, й малу потребу.

Оце так реакція була тоді!

Невдовзі ми з хлопчиком уже сиділи на м’якій підлозі. Мама казала: «Джордж?», тоді Ітан гукав: «Джордж? До мене, Джордже! Привіт, Джордже!» Тато казав: «Скіппі?», а Ітан питав: «Скіппі? Може, ти в нас Скіппі? Скіппі, до мене!»

Ох і стомливо це було.

Пізніше, коли ми гралися на задньому дворі, хлопчик називав мене Бейлі.

– До мене, Бейлі! Бейлі, до мене! – кричав він і плескав себе по колінах.

Коли я підбігав до нього, він кидався тікати – ми так і бігали двором по колу. Наскільки я зрозумів, це було продовження тієї забавки, в яку ми грали в хаті, тож я був готовий відповідати на «Хорнета», «Айка» чи «Батча», але, схоже, цього разу «Бейлі» вже до мене прилипло.

Після наступного прийому їжі хлопчик узяв мене в дім.

– Бейлі, я хочу тебе познайомити з котом Димком.

Міцно тулячи мене до грудей, Ітан розвернувся так, що я побачив: посеред підлоги сидів сіро-бурий звір, який зробив великі очі, коли помітив мене. Ось він, той запах, що я вчув! Тварина була більша за мене, у неї були маленькі вушка, за які, напевне, весело її покусати. Я став вириватися, щоб погратися з новим товаришем, але Ітан мене не відпускав.

– Димку, це Бейлі, – сказав Ітан.

Урешті хлопчик поставив мене на підлогу, і я побіг поцілувати кота, але той підняв губи, оголив ряд доволі лютих зубів, засичав на мене, вигнув спину й задер свого пухнастого хвоста прямовисно вгору. Я зупинився й замислився. Невже він не хоче погратися? З-під хвоста в нього йшов страшенно приємний мускусний запах. Я спробував обережно підійти й по-дружньому понюхати зад Димка, але той сердито засичав і підняв лапу з висунутими кігтями.

– Ну, Димку, будь хорошим котиком. Будь хорошим!

Кіт гнівно подивився на Ітана.

Я спробував говорити так само підбадьорливо, як хлопчик, і дуже дружньо дзявкнув, але Димок залишився неприступним. Він навіть замахнувся на мій ніс, коли я спробував лизнути його морду.

Ну, гаразд, я гратимуся з Ітаном, коли він захоче, але маю важливіші справи, ніж думати про якогось блохастого кота. Протягом наступних днів я освоював своє місце в цій сім’ї.

Хлопчик жив у маленькій кімнаті, де було повно чудових іграшок, а Мама й Тато – там, де взагалі не було жодних цяцьок. В одній із кімнат стояла посудина, з якої можна пити, якщо на неї вилізти, але там теж не було іграшок, якщо, звичайно, не брати до уваги білий папір на стіні, який можна смикати, і він тягнутиметься суцільною стрічкою. Помешкання для сну були нагорі: туди можна було дістатися сходами, на які я сам видертися не міг, незважаючи на свої чималі лапи. Усю їжу ховали в одній частині будинку.

Щоразу, як я вирішував присісти й справити потребу, в домі зчинялася колотнеча: мене хапали в оберемок, бігом виносили за двері, саджали на траву й дивилися на мене, очікуючи, поки я отямлюся після переляку й зможу доробити свою справу. За останнє мене дуже хвалили – я аж замислився, чи це не головна моя справа в цій сім’ї. Тільки хвалили мене якось непослідовно, бо, коли мені давали рвати якісь папірці та я присідав на них у своїх справах, мене називали молодцем і хорошим собакою (але не з радістю, а з полегшенням). Коли ми всі були в домі, та я робив абсолютно те саме, то люди засмучувалися.

«Ні!» – кричали Мама або Ітан, коли я мочився на підлогу. «Молодчина!» – виспівували вони, коли я справляв свою потребу на траві. «Ну, так добре», – казали вони, коли я мочився на папірець. Я ніяк не міг зрозуміти, що це з ними.

Зазвичай Тато не звертав на мене уваги, хоча я й відчував, що йому приємно, коли я вранці встаю та снідаю разом з усіма. Він дивився на мене спокійно й доброзичливо, але не з таким шаленим, кипучим захопленням, як Ітан. Я відчував, що таким чином Мама й Тато проявлять любов до хлопчика. Бувало, Тато сидів увечері за столом із Ітаном, і вони розмовляли тихо, зосереджено, а в повітрі плавав різкий, ядучий запах. Тато дозволяв мені лежати на його ногах, бо до ніг хлопчика я ніяк не міг би дістати.

– Дивись, Бейлі, ми зробили літак! – сказав хлопчик після одних таких посиденьок, виставивши перед собою якусь іграшку. Від хімічного запаху очі в мене засльозилися, тож я не взяв її. Хлопчик побіг по будинку, тримаючи в руках забавку та видаючи дивні звуки, а я мчав навздогін. Пізніше Ітан поставив цю річ на полицю, де були іграшки зі схожим хімічним запахом, але слабшим, і там вона й стояла. Згодом хлопчик і Тато знову робили забавку.

– А це ракета, Бейлі! –