Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Коли Карлос приносив свій мішок зі справжніми кістками, Спайк навіть не вставав зі свого місця, щоб подивитися, чи перепаде щось і йому.

Він чекав, доки у дворі не залишиться людей, а потім просто брав ту кістку, яку хотів. Деяких собак Спайк не займав – Ротті, Головного і, як не дивно, Швидкого, а от щоразу, коли мені вдавалося запустити зуби в ласу кісточку, – я мусив змиритися з тим, що її згризе Спайк.

Таким став новий порядок. Нам, можливо, непросто було розібратися в його правилах, але ми точно знали, хто їх встановлює, і навіть змирилися, тож я здивувався, коли Швидкий вирішив позмагатися зі Спайком.

Трапилося це, звичайно, через Сестру. У силу дивного збігу обставин, ми всі троє – я, Сестра та Швидкий – стояли коло паркана й роздивлялися комашку, що приповзла з того боку. Воля та спокій, які я відчував поруч із рідними, були для мене дуже приємними. Вони так полегшували душу, особливо після останніх нервових днів, що я поводився так, ніби зроду не бачив нічого цікавішого за цього маленького чорного жучка, який здіймав мікроскопічні чорні лапки, наче збирався битися з нами трьома одразу.

Захоплені цим, ми не помітили Спайка, доки він не опинився зовсім поряд. Він тихо, з блискавичною швидкістю стрибнув на Сестру ззаду – і вона злякано заскавчала.

Я одразу припав до землі – ми ж не зробили нічого поганого! – а от Швидкий цього не стерпів і кинувся на Спайка, зблискуючи зубами. Сестра стрілою помчала геть, а я, сповнений такого гніву, якого досі ніколи не відчував, разом зі Швидким долучився до бою. Ми з братом гарчали й кусали кривдника.

Я спробував підскочити й схопити Спайка за спину, але він розвернувся. Коли я відскочив, його щелепи зімкнулися на моїй передній лапі, і я зойкнув.

Невдовзі Спайк притиснув Швидкого до землі, але я не звертав на брата жодної уваги. Моя лапа страшенно боліла, і я зі скавчанням пошкандибав геть. До мене підбігла Коко, почала мене схвильовано облизувати, але я не зважав і біг просто до хвіртки.

Саме так, як я й очікував, Боббі відчинив хвіртку і прибіг зі шлангом. Бійка скінчилася, Швидкого відпустили, Сестра сховалася за купою шпал, а увагу Боббі привернула моя лапа.

Чоловік присів на землю:

– Хороший собака, Тобі. Усе добре, хлопче, – сказав він мені.

Я кволо змахнув хвостом. Коли Боббі торкнувся моєї лапи, біль пронизав мене аж до плеча. Я лизнув чоловіка в морду, пояснюючи, що я зрозумів, що це було ненавмисне.

Сеньйора повезла нас до милої жінки в прохолодну кімнату. Боббі притримав мене, коли вона ткнула в мене ту саму голку, яка пахла хімією, – раптово біль відступив і більше мене не турбував.

Я сонно лежав на столі, жінка посмикувала мене за лапу, а я слухав її голос – вона розмовляла з Боббі та Сеньйорою. Я чув хвилювання, попереджувальні нотки, але мені було геть байдуже, поки Сеньйора гладила мене по шерсті, а Боббі, нахилившись, тримав мене. Коли Сеньйора зітхнула, почувши, як мила жінка з прохолодної кімнати каже: «Непоправне ушкодження», я навіть голову не підняв. Я просто хотів лежати на цьому столі довіку – чи хоча б до обіду.

Коли я повернувся у Двір, на мені знову був цей дурний комір, і я помітив, що до моєї пораненої лапи прилипло щось тверде й важке. Я хотів зірвати цю штуку зубами, але комір не лише виглядав безглуздо, він ще й не давав мені можливості дістати до лап! Я міг тепер ходити тільки на трьох лапах. Це, здається, забавляло Спайка, бо він час від часу підходив, штовхав мене грудьми й валив на землю. «Ну гаразд, гаразд, Спайку! Все одно більш потворного собаки, ніж ти, я в житті не бачив!»

Лапа завжди боліла. Коли я засинав, приходила Коко й клала на мене голову. Двічі на день навідувався Боббі та пригощав мене чим-небудь смачненьким. Я вдавав, ніби не помічав, що в шматок м’яса загорнуте щось гірке (хоча, бувало, я його не ковтав, а чекав і згодом тихцем випльовував), то було щось біле й кругле завбільшки з горошину.

Я й далі був у дурному комірі, коли прийшли оті люди. Ми почули, як на під’їзній доріжці хряснуло кілька дверей, і, як завжди, розгавкалися. Багато хто замовк, коли почув крик Сеньйори: «Ні! Ні! Ви не можете забрати моїх собак!»

У її голосі було таке горе, яке важко було не розпізнати, й ми з Коко тривожно тицяли носами одне в одного. Що ж це відбувається?

Відчинилася хвіртка, й у Двір обережно зайшло кілька людей, які тримали в руках уже знайомі нам палиці з петлями. Дехто тримав перед собою бляшані балончики, наче очікував нападу.

Ну що ж, хай там яка це гра, а більшість із нас хотіли забави. Коко підійшла до людей однією з перших, її спіймали і потягли за хвіртку – вона не опиралася. Більшість зграї пішла за нею й охоче стала в чергу, хоча дехто не поспішав – Сестра, Швидкий, Спайк, Головний пес і я, бо мені не хотілося кульгати до них. Хочуть гратися, то нехай зі Спайком граються.

Сестра побігла понад парканом, немов очікувала, що десь у ньому з’явиться дірка. Швидкий спочатку кинувся за нею, а потім злякано зупинився й просто дивився на її панічний безладний біг. До Сестри підскочили двоє чоловіків і спіймали її мотузкою. Швидкий відразу здався, бо хотів бути поряд із Сестрою, а Головний із гідністю вийшов наперед, коли його покликали.

А от Спайк чинив опір, дико гарчав і кидався на петлі й людей. Чоловіки кричали, й один із них спрямував тонкий струмінь рідини з балончика собаці в морду – запах обпік мені ніс аж на іншому кутку Двору. Спайк припинив боротьбу й упав на землю, накривши голову лапами. Його потягли геть, а тоді люди пішли до мене.

– Хороший собачка. Лапа болить, так? – спитав один із чоловіків. Я нерішуче помахав хвостом і нахилив голову, щоб було легше накинути мені на шию петлю (через мій дурний пластиковий комірець це було не так і просто).

Коли я опинився по той бік паркана, я засмутився: Сеньйора плакала, Карлос і Боббі тримали її за руки, але вона виривалася. Її смуток передався мені, тому я потягнувся до неї в петлі, бажаючи підійти та заспокоїти.

Один