Без втрат не вийти - Вадим Володарський
-Може бути, - визнав Муса.
-А тепер дивись сюди. Я сьогодні … ще до того, як дізнався, що сталося… переглядав деякі документи Ніки. Вона мені дозволила. Та наштовхнувся на папери її матері. Ось, дивись. Вона писала дисертацію, але не закінчила. Працювала на кафедрі у «нафтовому» інституті. Там Микола Малік із нею й познайомився, але, вийшовши за нього, вона продовжила працювати. У тому самому інституті, де вчився твій брат. А поряд із тим, що ти розповідав… Дуже схоже, що … вона й була тією жінкою, з якою він зв’язався, та дуже не бажав, щоб її чоловік дізнався про це. Бо сам розумієш, ким був Микола Малік, та які були часи… Тоді Ніка насправді – донька Аслана та, відповідно, твоя племінниця, - закінчив Вікентій. Та, мабуть, вперше за увесь час, що вони були знайомі, побачив, як тремтять руки друга, що тримають документи… Очі вивчали написане, а мозок Муси погоджувався: інше пояснення важко було б знайти.
А от у душі коїлося таке, що й не сподівалася пережити людина, що майже усе життя провела на війні. Тим більше, що Муса Теміров майже змирився із тим, що на ньому закінчиться рід. Ні, він, звичайно, знав з розповіді Аслана, що десь могла залишитися дитина, але… По-перше, чи не була ця історія про ревнивого чоловіка його коханки вигадкою брата, щоб повернутися … на війну? По-друге, навіть, якщо це й була правда, то … Муса ніколи не сподівався дізнатися, хто ця дитина та де. Та майже перестав думати про це, розуміючи, що цю сторінку краще закреслити та змиритися… А.. вона знайшлася, несподівано та зовсім поряд, красива та талановита жінка, кохана дружина друга… Знайшлася, щоб зникнути… Пробурмотівши щось рідною мовою, він повернув Вікентію документи, які той сховав до теки.
-Якщо це так, то ми…
-Ми маємо Ніку повернути. Відбити за будь-яку ціну. – Вікентій поклав теку на стіл та подивився другові у вічі. – Я можу на тебе розраховувати?
-Так, - відповів той, ніби його спитали, чи може він допомогти полагодити машину у вихідний. – Але… Я вмію воювати. А тут треба знати, де та з ким воювати.
-Нам потрібно визначити це. Давай, я розповім тобі, що за цим стоїть. Бо тут … не просто навіжений залицяльник із великими грошима, тут щось набагато більше. Можливо, ти й тут допоможеш… Тільки ходімо до кухні. Зварю каву, бо сидіти нам, напевно, усю ніч…
-Поїхали, - сказав Муса. Вони із Вікентієм таки змогли подрімати з пару годин, вже під ранок, - гість розташувався на дивані у вітальні. Досвідчений воїн вважав, що це іще – комфортні умови, як для війни, а він вважав, що знаходиться зараз на війні. Це друг може вважати щось інше… Вранці, залишивши записку, - Тома ще спала, - Вікентій у супроводі друга вийшов з під’їзду.
-На твоїй?
-Так, непотрібно тобі зараз за кермо. А ми все одно повернемося…
Вночі, серед іншого, Вікентій відправив електронною поштою або через систему «Електронний суд» клопотання про відкладення усіх судових засідань на найближчі дні, «у зв’язку із надзвичайними особистими обставинами». Судді знали: адвокат Невмер-Голова – не той, хто буде таким чином затягувати процес без надвагомих підстав, тому навряд чи в нього будуть неприємності, до того ж, зараз Вікентію було на це начхати. Муса, мабуть, вважав, що він ледь тримається, а тому слід було відповісти:
-Я, взагалі-то, вчора увесь день прокатався… Але – як хочеш.
-Тоді ходімо. У вас тут припаркуватися – ціла проблема.
Довелося звернути за ріг будинку, та, підходячи до авто, Вікентій сказав:
-То треба було сказати, я б тебе до підземного пустив… Ти ще не змінив тачку-то?
Втім, він знав, що Муса не любить користуватися підземними паркінгами. Напевно, звичка вояка: транспорт має стояти так, щоб можна було скочити за кермо та дати по газах… А от авто його було у деяких колах легендарним. На початку російсько-української війни для потреб армії, добровольчих батальйонів та волонтерів довелося завозити багато нерозмитнених машин; зазвичай в умовах війни вони довго не служили. Але з часом з’ясувалося, що із великою кількістю незареєстрованих авто треба щось робити: дорожня анархія нікому не йшла на користь. Було ухвалено рішення реєструвати «волонтерські» машини із видачею спеціальних, на зеленому фоні, номерів, для потреб волонтерських організацій. Більшість таких авто давно припинили своє існування, й такі номери майже неможливо було зустріти. Але «Пріус» першого покоління виявився живучим, навіть, за манери їзди Муси, та із великими пробігами. До того ж, ніяким іншим чином, ніж як «волонтерський», неможливо було б зареєструвати заборонений в Україні автомобіль із правим кермом. Але Муса їздив на ньому вже кілька років та, здавалося, не відчував будь-яких незручностей. Оскільки про можливість продажу авто не йшлося, експлуатували його «на убій», хоча ремонтували, як належить. Хоча Вікентію було незвично, їдучи пасажиром, сідати з лівого боку.
Ранковий час пік ще не настав, до того ж, їхній шлях лежав у зворотному, відносно основного потоку транспорту, напрямку. Будинок, де придбав квартиру Артем Клімов, знаходився на Мінському масиві, ближче до виїзду з міста, зазвичай люди вранці з таких місць їдуть на роботу, а не навпаки. А до роботи – гуляють із собаками. Собак Артем любив, про що Вікентій дуже добре знав. А тому, - після нетривалої поїздки, хоча правильніше було б сказати – гонки, київськими вулицями, «Пріус» зупинився біля потрібного під’їзду. Хтось з мешканців подивився несхвально на таке паркування, але, побачивши «волонтерські» номери, а потім – Мусу, що виходив з-за керма, одягнений у звичний камуфляж, вирішив тримати свої зауваження при собі.
