Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Мене тільки-но повідомили, - сказав Муса. – Хотів тебе набрати, а ти сам…

-Повідомили? – здивувався Вікентій. Він сидів зараз у своєму домашньому кабінеті, але не за столом, а на невеликому, розрахованому на двох людей, дивані, поклавши ноги на подушку офісного крісла, у якому зазвичай працював. Але зараз йому не були потрібні ані документи, ані комп’ютер.

-Так. Орієнтування передали усім підрозділам. І на злочинців, і на Ніку… Я…

-Так. – Вікентій вирішив зупинити слова співчуття, які хотів сказати друг. Вони зараз не мали значення. – Ти можеш приїхати?

-Зараз? До тебе? – перепитав Муса, й у голосі його було здивування.

-Так. Нам потрібно вирішити, що робити… Але спочатку … треба розповісти тобі одну річ. Ти, можливо, не повіриш, але … я тобі покажу документи…

-Хіба тобі зараз до того? – У голосі друга було здивування.

-Це все … одна історія. Сам побачиш. То … можеш..?

-Виїжджаю. Під’їду – наберу. – Потрібно було, щоб господар квартири за допомогою телефону відчинив гостеві двері під’їзду.

Він розірвав зв’язок, і Вікентій розумів: Муса опиниться тут так швидко, як тільки зможе. Не лише для того, щоб допомогти, а й тому, що йому вдалося друга заінтригувати.

А потім набрав ще один номер. Номер слідчого, який вів справу про вибух авто. Та, привітавшись, запитав:

-Ну, як, допомогло вам, що фото підривника пішли гуляти Інтернетом?

-Нам – так. А йому – не дуже, - відповів слідчий.

-Взяли?

-Не встигли. Якраз вчора повідомили, хотів вам телефонувати… Вбитим його знайшли. Ви б не могли … приїхати?

-Вибачте… Можливо, ви ще не знаєте… Ніку сьогодні викрали, - повідомив новину Вікентій. – Я гадаю, тут може бути зв’язок… Створена слідча група, я поки що знаю лише одного вашого колегу у ній. З вашої ж контори, його прізвище Горілко.

-А-а, Паша? Ми у сусідніх кабінетах сидимо. – Хоча співрозмовник Вікентія знав, що колеги зараз на місці немає. А тепер розумів, чому.

-Так от… Самі розумієте, тут в мене багато чого зараз… Термінові зустрічі… Можете розповісти? Що за один, та…

-Звали його Бодрик Мирослав Володимирович. Жив під Києвом, у Софіївській Борщагівці, був одружений, мав сина… Займався громадськими проектами, у різних сферах, від довкілля та  культурі до захисту історичної спадщини. – Останнє, зрозумів Вікентій, робило цього Бодрика іще одним «активістом», що виступав проти забудовників та усілякого іншого бізнесу. Вони й від реклами місто хотіли очистити, складалося враження, що хотіли повернути його до сірого радянського вигляду. Без, хіба що, портретів Леніна на кожному кроці. Розумів це й слідчий, оскільки закінчив з часткою іронії: - Коротше, один з ваших улюбленців…

-Щось типу того… Що ж з ним сталося?

-Знайшли з ножовою раною біля під’їзду… - Вікентію здавалося, він бачить, як співрозмовник знизує плечима. – Схоже на звичайний місцевий кримінал, якби не сталося акурат після того, як ви оприлюднили фото… Там районні  займаються, ми цю справу поки не забираємо, але … обмінюємося інформацією.

-З ким конкретно він працював … щодо архітектури, знаєте?

-Звісно. Є така організація «Красивий Київ»…

-А в них – такий собі керівник, Руслан Довгоног. От його б я й перевірив на вашому місці. Дуже перспективний кандидат…

-У організатори замаху на вас чи у вбивці Бодрика? – уточнив слідчий.

-І одне, й інше. От лише він навряд чи буде сам руки бруднити… Але це вже ваша справа, я його знаю, але … не буду вчити вас працювати. Я, все ж таки, - адвокат, а не слідчий… Можливо, на нього вийшов і хтось іще….

-Добре, ми перевіримо… Але, все-таки, коли зможете, - під’їдьте до мене, потрібно під протокол…

-Я розумію. Але, вибачте, не сьогодні…

Ніка продовжувала так само сидіти, - навіть не можна було сказати, що вона продовжувала думати, бо інформації для роздумів не було, та навколо нічого не відбувалося, - коли відчинилися двері.  Почувши клацання замку, вона підняла очі та побачила, - на тлі світлої стіни навпроти дверей, - чоловіка у камуфляжному костюмі та балаклаві. Досить високий, не сказати, що худий, - це усе, що вона могла роздивитися. Та точно вже не упізнала б при зустрічі, чого той, мабуть, і прагнув.

-Встань, - сказав він. У голосі не було погрози, інтонація навіть не була владною. Чоловік просто не міг припустити, що його вимогу не виконають. Полонянка, у свою чергу, розуміла, що непокора нічого не дасть, а тому зробила те, що він сказав, схрестивши руки на грудях, щоб хоч якось закритися. Але у плани людини із закритим обличчям це не входило, тому він додав: - Руки по швах!

Їй нічого не залишалося, як під його поглядом зробити й це. А після хвилинної паузи він сказав:

-Молодець, не волаєш… Це нічого не дасть. – Ніка поводилася тихо саме тому, що сама про це здогадалася. – Ланцюг не смикай. Не порвеш, але, якщо кайданки затягнуться, - буде боляче. – Прибулець кинув погляд на її праву ногу та упевнився, що цього не сталося. Інакше довелося б вживати заходів, - у перетиснутій кайданками кінцівці міг порушитися кровообіг. – Їсти хочеш?