Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Вікентій лише похитав головою, пригадуючи фотографії підірваного автомобіля. Йому тепер належало вирішити, що із цим усім робити. Він взяв телефон та розпочав робити дзвінки, щоб перенести призначені на сьогодні зустрічі із клієнтами. Усе, що не стосувалося цієї справи, - окрім судових засідань, яких, на щастя, сьогодні призначено не було, - могло почекати.

Сергій Тугарінов, як і багато хто з програмістів, велику частину роботи виконував віддалено. Але тепер, коли він став фактично одним з керівників проекту, - того самого, що стосувався комплексу програмного забезпечення для майбутнього виробництва та продажів «Малік Україна», - йому доводилося досить часто бувати у офісі. І це було неприємно. Справа у тому, що у Києві він опинився, звісно, не лише без власного житла, - це питання було поки що вирішено орендою квартири, - а й без авто. А у користуванні громадським транспортом не було нічого доброго.

Сергій намагався хоча б скоротити пересадки, а тому до метро потрібно було йти пішки. Тут хвилин двадцять… Вийшовши з під’їзду, він пройшов вздовж будинку та звернув до своєрідної арки, - якщо на таку гучну назву заслуговував цей проміжок між двома стінами, над яким була звичайна секція звичайного панельного будинку. Такі будинки можна було зустріти чи не у кожному місті колишнього Союзу, - він пригадав старий фільм «Іронія долі»… Чомусь ця думка викликала в Сергія роздратування. Ніби й не їхав нікуди з Москви… От, у цій арці ще й хтось авто припарку вав, та, що й не пройти. Протискуючись повз, він помітив, що скло у водійських дверцятах «Рено» трохи опущено, та всередині хтось є. Й невдоволено сказав російською:

-Що, більше ніде стати було?

-Та пішов ти… - почув він з салону авто. А тим часом з правого боку машини відчинилися дверцята, я двоє хлопців вийшли назовні. Обійшли авто, один спереду, другий  ззаду, та опинилися по обидва боки від Сергія. Той був майже затиснутий між корпусом авто та стіною. Коли прийшло відчуття небезпеки, було вже пізно. А один з хлопців, - обидва були кремезні та не нижчі за нього, - пробурмотів щось про «собачу мову». Сергій чув про таких, - але що ти будеш їм пояснювати? Що ти – політичний біженець з Росії?

-Дайте пройти, - просто сказав він. Сергій не був боягузом та вважав, що бійки ще можна уникнути.

-Та ми таких, як ти… - сказав той, що спереду. Сергій зосередив на ньому увагу, - і даремно, бо отримав сильний удар по голові ззаду. Майже втратив свідомість, - били так, щоб не покалічити. Двоє нападників затягнули його до авто, одночасно даючи нових стусанів та надягаючи на голову якийсь темний мішок. За хвилину «Рено» виїхав на вулицю та влився у потік транспорту, - за кермом сидів досвідчений водій. Саме авто було на польських номерах, і його просто кинуть або спалять після акції. Але головне  було у тому, що напад та викрадення виконано ідеально. У арці не було ані свідків, ані камер спостереження, ніхто й не зрозуміє, що тут сталося. Автомобілі у цьому місці паркували й раніше, будуть паркувати і далі, те, що якийсь час тут стояло авто, не приверне уваги.

Ці хлопці знали, що робили. До того ж, на них чекала ще сьогодні куди більш складна справа.

Вікентій чи не вперше зіткнувся із ситуацією, що виходила за межі його професійних знань. Ні, він розумів, що робити з юридичної точки зору. Але те, про що він здогадався, виходило за межі права. Це було навіть щось набагато більше, у порівнянні із тими бізнесами, із якими йому доводилося стикатися, та які рятувати від нападів «активістів». Знімаючи копії із документів, - у домашньому кабінеті стояв мультифункціональний пристрій, що був одночасно принтером, сканером та ксероксом, - він думав про те, що, якби щось подібне сталося із бізнесом Миколи Дьоміна у Росії, - та навіть із бізнесом Миколи Маліка, - тих «активістів», напевно, й не знайшли б. Чи опинилися б вони у в’язниці, чи щось гірше..? Втім. Це не його справа, і точно вже не його проблеми. В нього було багато власних. Вікентій відкрив адресну книгу телефону та набрав номер.

-Віктор Іванович? Вікентій турбує.

-Слухаю вас. – Співробітник Міністерства закордонних справ не показав, наскільки він здивований. До Вікентія він звертався колись, коли на нього склали протокол за корупційне правопорушення. Справу Вікентій виграв, не лише гроші, а й репутацію клієнта врятував, корупціонером той юридично тепер не вважався. Але із адвокатом вже більше, ніж рік не розмовляв, бо, власне, й приводу не було. А тепер той телефонує першим. Дивно…

-Мені потрібно із вами зустрітися. Це … термінова справа. По вашій лінії.

-А що може у вас бути … по моїй лінії? – здивувався Віктор Іванович. У МЗС він займався відносинами із Росією, наскільки ці відносини йшли зараз дипломатичним шляхом.

-Я тут натрапив на … одну справу… Потрібна ваша консультація. А можливо, не лише консультація. Наскільки я розумію, це можна буде використати…

-Добре. А коли..?

-Якнайскоріше. Ви на місці? Я приїду у будь-який момент…

Що ж там такого трапилося в адвоката? – замислився Віктор Іванович. Він добре знав, що Вікентій Невмер-Голова ані сам із російськими бізнесменами не працює, ані до тих, хто принципово протистоїть їм в українських судах, коли виникає така потреба в вітчизняних підприємців, не належить. Спеціалізація в нього досить вузька, він працює, здебільшого, або із чиновниками, або із бізнесменами, коли потрібно захистити тих і інших від нападів «вулиці», «активістів», того, у що виродилася останнім часом громадська думка, що взяла на озброєння кастет… І раптом – щось таке, не лише пов’язане із Росією, але й термінове, що потребує консультації дипломата? Він подивився на годинник.