Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Ніка відчувала, що не досить довго прожила в Україні, щоб судити про такі речі. До того ж, точно вже не хотіла сперечатися щодо речей, які для Кеші такі важливі.  Та й взагалі… Усі сили, здавалося, йшли на дві речі: бізнес та цю кляту справу із Микитою. Не лише на те, що потрібно робити, як от робота із експертом-психіатром, - постійне занепокоєння теж знесилювало. А тут ще з’ясувалося, спочатку, що тата вбили, а потім … що він, здається, й не рідний батько їй… Хоча й виростив… Але… Єдине, у чому Кеша її переконав, - що, дійсно, відмовлятися від спадщини точно не варто. Адже тато усе знав, знав давно … але усе одно склав цей заповіт…

-Потрібно буде, напевно, сказати Сурену Артуровичу, щоб … шукав покупця на московську квартиру, - сказала вона, щоб змінити тему. Вікентій розумів, що справа тут не у грошах, - хоча квартира майже у центрі Москви коштувала дорого, але для Ніки ця сума не була вирішальною. Очевидно, сказала вона це для іншого: дати зрозуміти, що хоче остаточно порвати зв’язки із попереднім місцем проживання. А тому він відповів:

-Я б на твоєму місці почекав поки що.

-Чому?

-Бо, якщо про це дізнається прокуратура… Це буде погано виглядати в очах суду. Непотрібно зараз будь-яких різких рухів, розумієш? – Вона кивнула. – Ти жила у самій Москві, не за містом із батьком?

-Ні. Він мені купив цю квартиру … як тільки виповнилося вісімнадцять. Я тепер розумію, чому… Але мені, насправді, так більше подобалося. Та й тобі, я бачу, теж.

Вікентій посміхнувся із часткою суму.

-Гадаєш, я б не хотів добрий заміський будинок? Та міг би собі дозволити. Але це – питання безпеки. Сюди … до під’їзду ніхто чужий не потрапить, та нічого не зробить. До паркінгу, скоріше за усе, теж. А будинок… Якщо мені вже два авто спалили, сама можеш уявити… За такої роботи безпека – на першому місці.

-Важко тобі, - посміхнулася дружина. Та подумала, що при усьому цьому зброю Кеша із собою не носить, хоча вдома має. А він лише знизав плечима:

-А кому легко? А … якщо хочеш бути самим собою, а не якимось нікчемою, який нічого не домігся, та від якого нічого не залежить, - легко тим більше не буде. – Вікентій зробив паузу. – Я хотів тебе спитати… Мені усі, аж до нашого експерта, радять поцікавитися, що іще може стояти за цією твоєю історією. Окрім бажань цього Микити…

-Усе може бути, але … мені він нічого іншого не казав, - відповіла Ніка.

-Розумію. Але він міг не усе сказати, або його хтось може використовувати. Наприклад, батько. Це найвірогідніша кандидатура… Наводить на таку думку те, який спосіб вони обрали. Якщо … вони виграють справу, то не лише зможуть виконати погрозу Микити щодо психлікарні. Вони ще й отримають контроль над усім, що ти маєш. Як опікуни.

-Напевно, так.

-Але … Микола Дьомін – дуже багата людина. Наскільки я розумію, багатший за твого батька.

-Так, у багато разів, - підтвердила Ніка. – До того ж, більше половини того, що мав тато, отримала Віта.

-До того ж, вони … не дуже переймаються власністю. Тому спалили турецький будинок.

-І який з цього висновок? – спитала вона.

-Здається, вони … цікавляться чимось конкретним, полюють на щось конкретне, з того, що дісталося тобі. Їм конче необхідно це отримати, причому швидко. Тому Микита й дав тобі час до жовтня. Якби … ти погодилася стати його дружиною, - ця власність опинилася б у сім’ї. Їх би це влаштувало. Якщо не вийшло… Вони не відступилися.

-І … що нам робити?

-Ти хочеш сказати, окрім того, що вже робимо? Я хочу … подивитися твої документи про спадщину. А потім пошукати інформацію про кожен об’єкт, - акції, там, заводи, пароплави… Щоб зрозуміти, що саме може їх цікавити, та чому.

-А потім що? – Ніка звернула увагу, що це він вперше виявив інтерес до того, що в неї було. Та вірила, що Кеша каже правду щодо того, навіщо це йому.

-А потім – буде залежати від того, що ми зрозуміємо. Можливо, знаючи це, ми зможемо вдарити їх так, щоб не опам’яталися. Можливо, доцільніше буде запропонувати віддати їм те, що їх цікавить, лише б вони від нас відчепилися. Без підтримки батька Микита не буде такий небезпечний. А можливо, той його й вгамує, я взагалі не виключаю, що це лише гра, а насправді … ти його не настільки цікавиш. Хоча давати гарантію щодо такого варіанту не буду. Хтозна, що в нього у голові…

-Тобі простіше читати, ніж якщо я сама розповім? – спитала Ніка, та побачила у відповідь кивок. – Зараз дати..?

-Ні, звичайно!  - Вікентій лише розсміявся. – Пізно вже, а ми втомилися за сьогодні! Завтра подивлюся. Це не треба … похапцем робити.

-Тоді візьмеш… Усі документи – у другій знизу шухляді. – Вона мала на увазі комод у кімнаті, яку вважала тепер власною. Хоча фактично подружнє ліжко знаходилося саме там… Вітальня, де вони зараз сиділи, була спільним простором, домашній кабінет Вікентія залишився недоторканим, ще одну кімнату віддали Тамарі… Але, як не дивно, ніхто не відчував тісноти.  Ані Вікентій, що звик перебувати у цих чотирьох кімнатах сам, ані Ніка, чия московська квартира була приблизно така ж за площею.

-Добре, подивлюся. А взагалі … досить про справи, чи не так?

Цей день для усіх, можна сказати, закінчився. Лише з кімнати Томи долітали звуки, із якими на версії Вайбера для комп’ютера приходять повідомлення. Напевно, мимохідь подумав втомлений Вікентій, у «класному чатику» йде жваве обговорення тими, кому це цікаво, вражаючих новин щодо зміни громадянства бренду «Малік» та того, чим він буде вирізнятися для клієнтів з-поміж усіх інших.