Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Ну, його ми обійдемо стороною.

-До речі, в тебе ж, здається, інша машина була… - виявила дівчина спостережливість.

-Була. Спалили мою «Октавію» добрі люди.  Зараз у СІЗО, разом із замовником. Там ціла історія… А я цю купив. Це «Форд Фьюжн», гібрид, що підзаряжається. Якщо до півсотні кілометрів на день їздити, можна лише на електриці. Але до іншого міста – теж без проблем. Ми зараз на електриці й їдемо.

-Бачу, в мене електричний «Ягуар» вдома. – Цим повідомленням вона Вікентія дещо здивувала. А ще більше – тим, що пішла до бутіка, за її словами, вивчати конкурента. Невже так роблять ті, хто думає про самогубство? Хоча – літала ж вона нещодавно у справах до Америки…

-Мені не зовсім підходить. Мрію маю – «Фіскер Карма». Король гібридних авто…

Ніка, можливо, гадала, що це – просто легка розмова на сторонні теми. Вікентій же робив це свідомо, бо вважав, що її треба відволікти та створити зовсім інший настрій. За такими розмовами й доїхали до Подолу, де авто зайняло своє місце у підземному паркінгу (та було підключено до розетки), а водій та пасажирка попрямували до сусідньої вулиці. Місце було обрано Вікентієм не випадково. Добрий ресторан, звісно, із терасою (і погода добра, й безпечніше у наш час). Але тут їх навряд чи побачать  співробітники, що розходяться після робочого дня. Хоча вони, здебільшого, роз’їжджалися…

Важко було сказати, обід це чи вечеря. Але за столом продовжувалася така ж сама легка розмова. Обговорювали усе, від архітектури Києва у порівнянні з іншими містами, де обом довелося побувати, до стилю в одязі, якого дотримувався Вікентій. На цьому Ніка розумілася професійно, а він пояснив, що є чи не єдиним адвокатом, хто може прийти до суду у синіх джинсах, хоча й недешевих, але лише, якщо у тон підібрано й сорочку, і щось іще. Тепер дівчина зауважила, що було б добре, якби він міг носити речі її власного бренду, якщо вже захищав його у суді. Лише у цій фразі, - Вікентій відзначив для себе, - й проскочило це переконання, що майбутнього в неї немає… Та перевів розмову на інше:

-До речі, щодо стрибків із парашутом… Я домовився на вихідні. Як би там не було, а те, що давно хотіла, потрібно робити!

-Так, дякую… Ти тримаєш слово.

-Завжди. – Його погляд став серйозним. – І про головне не забув. Поговоримо ще, обов’язково… Але не тут. Так от, гадаю, разом стрибнемо, але ти з інструктором. Я на інструктора не тягну…

-А ти стрибав?

-Так, кілька разів. Треба ж якось відпочивати від цієї роботи…

-Не страшно? – Ніка знову посміхнулася. Він відповів на цю посмішку:

-Мені – ні.

Квартира на четвертому поверсі виявилася з чотирьох же кімнат. Ніка мимохідь подумала, що у Москві, наприклад, вона б коштувала шалених грошей, та й тут – все ж майже центр… Але їздить Кеша, - так вона  тепер називала його, - при цьому на порівняно недорогому авто, причому гібридному, - економить? А от житло давало зрозуміти, що являв собою його господар. Квартира чималенька, меблі та усе інше, що повинно тут бути, - аж до телевізора та музичного центру у великій кімнаті, - недешеве. Але усе функціональне, усе зроблено для зручності. Тут не було нічого, щоб прикрасити інтер’єр, хоча самі меблі та усе інше, - були підібрані так, щоб підходити одне до одного. Але при цьому – гладкі світлі стіни, на яких – жодної картини чи фотографії, на підвіконнях – жодного горщика із рослиною…

Але диван, на якому вони сиділи, був зручний. Якраз для серйозної розмови.

-Так от, я дещо пошукав, як і обіцяв, - сказав Вікентій.

-Я й не сумнівалася… Але … чи щось знайшов? – За жартівливим тоном Ніки ховалося зараз напруження. Він вирішив перейти до справи.

-Ну, як тобі сказати… Ситуація серйозна, вийти зовсім без втрат з неї не вдасться. Але усе не настільки погано, щоб робити те, що ти задумала.

-Ти … бачиш вихід? – з недовірою спитала дівчина. З недовірою та надією. Й зараз жоден з них не посміхався. Надто серйозною була розмова. Краєм свідомості Ніка подумала: а таки добре, що ми стільки протеревеніли на сторонні теми…

-Бачу. По-перше, з Росії тобі доведеться тікати. Не терміново, але до того часу, який позначив тобі цей Микита… Я так розумію, зараз у пересуваннях ти вільна?

-Так. Він тоді сказав: «Погуляй поки, я чекати вмію!»…

-Ну, от, цим потрібно скористатися. Якщо ти спокійно літаєш за кордон, - наразі кримінальної справи щодо тебе немає, ані там, ані будь-де. Але, знаючи, з ким ми маємо справу… Звичайно, вони зможуть її … забезпечити.

-І тоді мене видадуть, як він і сказав…

-Ні. Якщо ти отримаєш інше громадянство. Держави своїх громадян не видають, хоча можуть судити у себе. Але якщо, наприклад, ти отримаєш наше громадянство, - тут, в Україні, ми будь-яку справу, звинувачення у якій сформульовано росіянами, розіб’ємо. Тим більше – таку сумнівну, ґрунтовану на їхніх твердженнях, що твої заяви були неправдиві… А ти розумієш, як в нас зараз ставляться … до ваших силовиків. Нічого в них не вийде. Щоправда, не можна буде виїздити за кордон, принаймні, тривалий час. Доведеться тамтешні справи вирішувати дистанційно…

-Якщо це й усі втрати… - Ніка зітхнула на повні груди. Здавалося, вперше за кілька місяців. – А це можна зробити?