Без втрат не вийти - Вадим Володарський
-Ну, як – підійшов? Насправді, він … просто заблокував мою машину. На підземному паркінгу, там навіть сигналу стільникового немає. Поряд теж нікого… Ну, й він усе мені сказав. По-перше, що тоді … це був він…
-Так і зізнався?
-Так і зізнався. Із … такою насолодою… Насправді, він раніше до мене підкочувався, але … я не хотіла, тим більше, все-таки родич… Хоча тоді … якраз на нього я й не думала… - Ніка розповідала про це так, ніби їй одночасно важко … та потрібно поділитися з кимось. Якщо так, то вона знайшла якраз того, хто звик вислуховувати людей, та направляти питаннями. – До речі, він, мабуть, підготувався на випадок, якщо я … буду намагатися втекти. І приїхав на «Хаммері». Але це ще було не усе. Він сказав, що … від мене не відступиться. Та що в мене є вибір… Якщо я … буду пручатися, то проти мене порушать кримінальну справу, за наклеп, неправдиве повідомлення про зґвалтування, дачу неправдивих показань, і таке інше. Та запроторять за рішенням суду до психлікарні. Він навіть дізнався… що я лікувалася, коли мені було тринадцять…
-От ніколи б не подумав! – Скільки Вікентій був знайомий із Нікою, вона завжди здавалася йому втіленням здорового глузду. Наскільки це можливо для нинішньої молоді, а тим більше – «золотої». Хоча не таке й золоте, виявляється, в них життя…
-А… Я тоді мало віку собі не вкоротила… Дізналася, що … мама не просто померла, як мені завжди казали… А при пологах. От і вбила собі у голову, що … це я винна… Батько мене й відправив до Швейцарії… Користь була подвійна. – На її обличчі знову промайнула слабка посмішка. – Ще й німецькою заговорила, окрім англійської… Так от, Микита про це якось довідався. І став погрожувати. А у лікарні, сказав… Він домовиться, дасть скільки завгодно грошей. Щоб мене там… обколювали чимось, що тримає у збудженні та одночасно депресії. А … він приїздитиме, та … тоді вони зроблять щось, що я буду у свідомості, але, не зможу опиратися, руки будуть як паралізовані, наприклад… Розповідав, що є такі препарати. А він зможе… І що це буде, якщо я не погоджуся … на весілля з ним. А тоді зможу жити нормальним життям, так він сказав. І що часу на роздуми в мене до жовтня. І ще… Щоб я не сподівалася втекти за кордон, у кримінальній справі будь-яка країна мене видасть. Особливо, якщо вони задіють свої зв’язки… А далі буде те ж саме. Ну, потім він поїхав. А я залишилася. Сама не пам’ятаю, як до Штатів полетіла… Та навіщось владнала там усе…
-Ти ж зараз знову прилетіла звідти, так?
-Так. Сама не знаю, навіщо…
-А чому ти так кажеш … про п’ять місяців?
-Бо я так жити не буду. – Ніка твердо дивилася у вічі співрозмовника, - чи намагалася дивитися твердо. – Таке життя … гірше за пекло. В обох випадках. Навіть змогла придбати та привезти додому пістолет. Старовинний, зовсім маленький, дамський. Двоствольний. Та на весіллі… Спочатку – його, потім – сама…
-Ти дійсно хочеш так вчинити?
-Я вирішила. Та в мене й немає вибору. Я вже дізнавалася, отримати статус біженця не зможу, бо не маю стосунку до політики. У жодній країні, а те, що він сказав, ніколи не доведу. А в іншому випадку, навіть, якщо зробити інвестиційну візу, – мене видадуть. Це ж буде не політична справа, а чистий кримінал… Микита, певно, теж … вивчив питання. Перед тим, як…
-Ні, це не діло… - розпочав було Вікентій, але вона перебила:
-От лише не потрібно мене відмовляти. Ти просто не розумієш, що це… Тому, поки я тут…
-Давай зробимо так. Ти ж ще зможеш залишитися, хоча б на кілька днів? – Вікентій вирішив розрядити обстановку. – Треба ж іще, у будь-якому разі, парашут організувати! Так от, зараз я поїду … та на роботі дещо перевірю. Сподіваюся, тобі не доведеться робити нічого подібного. А ввечері … розповім тобі про результат своїх пошуків. Добре?
-А що ти можеш зробити … звідси? – Тепер у її голосі був подив, але із крихітною часткою надії. Хоча Вікентій вважав, що ця надія, - остання, - жила в неї десь на краю свідомості, та саме вона була причиною того, що Ніка розповіла йому про усе це. Якщо так… Якщо ця надія була пов’язана саме із ним… Це ще більш приємно, але потрібно відповідати очікуванням…
-Якщо придумаю, то розповім. А я гадаю, придумати зможу. Врешті-решт, від того, що я перевірю, гірше не стане, правда?
-Не стане. – На те, що стане краще, втім, Ніка також не сподівалася. Принаймні, розумом.
-Тож … давай зробимо так. Я тебе тепер запрошу до себе, - посміхнувся він. – І ввечері обговоримо, як бути.
-Давай. А де ти живеш?
-У тому ж під’їзді, де й працюю. А де це, ти добре знаєш. Хоча я за тобою заїду, лише скажеш, куди. Звісно, зайдемо кудись…
Вперше за цей ранок вона по-справжньому посміхнулася.
-Я дістануся сама. А де посидіти, й поряд знайдеться, так? О котрій годині?
Спускаючись сходами, - донизу – то не вгору, - Вікентій, здавалося, зняв маску. У переносному сенсі, а не у епідемічному. Обличчя його прийняло такий вираз, який дівчині він показувати точно б не хотів. Принаймні, зараз. Та сам не зрозумів цього, поки літня жінка, яку зустрів на сходовій клітині другого поверху, не відсахнулася від нього. Добре хоча б, нічого не сказала. Добре, що це – не його будинок, а її, скоріше за усе, він ніколи більше не зустріне. Хоча, якщо у під’їзді, припустимо, когось вб’ють, ця бабуся точно вже розповість слідчим, що зустріла незнайомого чоловіка із характерною зовнішністю та звірячим виразом обличчя. Ця думка за звичайних обставин викликала б сміх, але зараз лише заспокоїла, нейтралізувала лють.
