Кров на твоїх руках - Мара Найт

Роуз стояла осторонь, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за цією несподіваною дружньою сценою. Джонсон, здавалось, був у своїй стихії, жартував із її батьком, а батько сміявся, ніби вони знайомі сто років.

— Ну що, готовий підкинути Роуз до університету? — запитав батько, звертаючись до Джонсона.

Роуз, почувши це, враз обурилась.

— Тату, я сама можу доїхати, не треба мене нікуди підкидати!

Батько підняв брови й глянув на неї здивовано.

— Чому ж ні? Джонсон — надійний хлопець. А ти завжди бурчиш, що таксі довго їдуть.

Роуз видихнула й перевела погляд на Джонсона, який тим часом простягав їй букет квітів.

— Це тобі, Роуз, — сказав він, злегка нахилившись.

Вона вагалась. Взяти букет? Відмовитись? Зрештою, щоб уникнути зайвих пояснень, вона прийняла квіти, кивнувши:

— Дякую, але це зовсім не обов’язково.

Джонсон посміхнувся, ніби все йшло за його планом.

— Готова їхати?

Роуз повернулась до батька, який тільки підбадьорливо підморгнув їй. Вона видихнула ще раз, повісила сумку на плече й пішла до машини.

Сівши у пасажирське сидіння, вона спостерігала, як Джонсон обходить машину, сідає за кермо і впевнено заводить двигун.

— Ну що, тепер я твій офіційний водій на сьогодні, — пожартував він, коли вони рушили.

Роуз лише закотила очі, але вирішила мовчати. Її думки зараз були зайняті іншим: що б це все значило? І чому її батько так легко дозволив Джонсону взяти ініціативу?

Дорогою Джонсон намагався розговорити її, але Роуз відповідала короткими реченнями. Коли вони під’їхали до університету, вона швидко подякувала й вийшла з машини, радіючи, що ця незручна поїздка закінчилась.

Піднімаючись сходами до входу, вона раптом почула, як хтось покликав її:

— Роуз!

Вона озирнулась і побачила містера Картнера, який, схоже, також саме заходив до будівлі. Його погляд на мить зупинився на Джонсоні, який ще сидів у машині, а потім знову звернувся до Роуз.

— Гарний ранок, місіс Рейд. Як настрій?

— Доброго ранку. Усе добре, містере Картнер, — відповіла вона, намагаючись виглядати спокійною.

Але десь у глибині її свідомості закрадалось дивне відчуття, що ця історія з Джонсоном може ще спричинити непередбачувані повороти.

Містер Картнер схрестив руки на грудях, уважно дивлячись на Роуз.

— Ви дзвонили вночі, місіс Рейд, і, якщо не помиляюсь, були дуже схвильовані. Можете показати те повідомлення?

Роуз, відчувши, як напруження піднімається у грудях, повільно дістала телефон із сумки. Відкривши повідомлення, вона мовчки простягнула йому екран.

Містер Картнер нахилився ближче, аби прочитати текст:

— Ти не знаєш, з чим ти граєшся. Відступи, поки не пізно.

Його обличчя вмить стало серйозним. Він випрямився, повернувши телефон назад, і задумливо глянув на Роуз.

— Це серйозно. Ви комусь розповідали про це?

Роуз похитала головою, швидко ховаючи телефон назад до сумки.

— Ні. Я подумала, що... це може бути просто чийсь дурний жарт.

Містер Картнер звузив очі, ніби намагався прочитати щось у її виразі.

— І це все? Ніяких інших підозрілих моментів?

Роуз нервово поправила ремінець сумки на плечі. Вона згадала той силует чоловіка у дворі вночі, але вирішила змовчати. Щось у цьому здавалося їй надто дивним, щоб говорити вголос.

— Ні, нічого більше, — відповіла вона нарешті, намагаючись зберігати спокійний тон.

Містер Картнер кивнув, але його очі залишались настороженими.

— Якщо ви ще щось помітите, одразу скажіть мені. Не намагайтеся розв’язати це самостійно, добре?

Роуз кивнула, але всередині почувала себе неспокійно. Хіба це нормально — отримувати такі повідомлення? І чому їй здалось, що він не повірив її словам повністю?

Вони разом попрямували до аудиторії, але Роуз не могла позбутися думок про ніч і дивне повідомлення. Їй здалось, що з кожним кроком у цій справі вона заглиблюється в щось більше, ніж могла собі уявити.