Інша жінка перервала свою мову.
– Пробачте за вторгнення, – сказав Симон. – У Центрі Іла мені сказали, що я зможу знайти вас тут. Сподіваюся, я не перервав щось важливе?
– Та ні, ми просто…
– Так! Ми саме плануємо шлюбну церемонію мого сина і Марти. Тож, якщо справа може зачекати, гере…
– Хефас, – назвався Симон. – На жаль, справа не може зачекати. Я офіцер поліції.
Піднявши брови, жінка подивилась на Марту.
– Ось що я маю на увазі, серденько, коли кажу, що ти живеш у світі, аж надміру реальному.
– …і який вас наразі не зачепить, фру…
– Перепрошую?
– Ми з фрекен Ліан маємо обговорити дещо віч-на-віч. Питання конфіденційності, знаєте…
Жінка віддалилась, твердо ступаючи на підбори, а Симон і Марта сіли на передній лаві.
– Вас бачили, коли ви від’їжджали в машині з Сонні Лофтусом, – сказав Симон. – Чому ви не сказали мені?
– Він хотів навчитись керувати машиною, – відказала Марта. – Я відвезла його на стоянку, де ми могли попрактикуватись.
– Його зараз розшукують по всій Норвегії.
– Я бачила в новинах.
– Він сказав чи зробив що-небудь, що могло б нам підказати, де він може бути на цю мить? Я хочу, щоб ви дуже серйозно подумали, перш ніж дати відповідь.
У Марти був такий вигляд, наче вона справді ретельно обмірковує свою відповідь. Зрештою, вона заперечно похитала головою.
– Ні? Що-небудь про свої плани на майбутнє?
– Він хотів навчитись керувати машиною.
Симон зітхнув і пригладив волосся.
– Ви розумієте, що наражаєтесь на звинувачення у співучасті, якщо допомагаєте йому або приховуєте від нас інформацію?
– Навіщо б я таке робила?
Симон подивився на неї, нічого не кажучи. Вона невдовзі виходить заміж. То чому ж у неї такий нещасний вигляд?
– Що ж, гаразд, – сказав він і підвівся.
Вона залишилась сидіти, де сиділа, опустивши очі долу.
– Тільки одне запитання, – промовила вона.
– Так?
– Ви як гадаєте – він божевільний убивця, як усі говорять?
Симон переступив з ноги на ногу.
– Ні, – сказав він.
– Ні?
– Він не божевільний. Він карає певних людей. Щось на зразок вендети.
– За що він мститься?
– Я думаю, йдеться про його батька, який був офіцером поліції. Після його смерті стали казати, що він був корумпований.
– Ви кажете, він карає людей… – Вона притишила голос. – Він карає справедливо?
Симон стенув плечима.
– Я не знаю. Але він виявляє терпимість.
– Терпимість?
– Він напав на начальника в’язниці у його кабінеті. То був відчайдушний вчинок, і для нього було б набагато простіше і набагато менш ризиковано, якби він атакував Франка у нього вдома.
– Але?
– Але це поставило б під загрозу дружину і дитину Франка.
– Невинних людей… Отже, він не хоче, щоб постраждали невинні.
Симон повільно кивнув… Отже, він щось побачив у її очах. Іскорку. Надію. Невже все так просто? Невже вона просто закохана? Симон випростав спину. Подивився на вівтар, на розіп’ятого на хресті Спасителя. Заплющив очі. Знову їх розплющив. Хай йому грець! До біса це все…
– Знаєте, як казав його батько, Аб? – сказав Симон, підтягуючи штани. – Він казав: і доба милосердя закінчилась, і Судний день настав. Але, оскільки Месія забарився, ми маємо самотужки виконувати його роботу. Він один може їх покарати, Марто. Поліція Осло корумпована і захищає шахраїв. Я думаю, Сонні робить це тому, що він відчуває себе в боргу перед батьком, адже це те, за що помер його батько. Справедливість. Вид справедливості, яка може бути вище закону.
Він подивився на літню жінку коло сповідальні, де вона впівголоса щось обговорювала зі священиком.
– А як щодо вас? – запитала Марта.
– Щодо мене? Я служу закону. Я маю затримати Сонні. Такі справи.
– А ота жінка, Айнете Іверсен, який злочин вона вчинила?
– Я не можу вам нічого про неї розповідати.
– Я читала, у неї викрали коштовності.
– Отже…
– Серед них була пара сережок із перлами?
– Не знаю. Це має значення?
Вона похитала головою.
– Ні, – сказала вона, – не має. Я думаю, чим би я могла допомогти вам.
– Дякую, – сказав Симон і застебнув піджак.
Тверді кроки з цоканням підборів наближались до них.
– У вас наразі інші клопоти, я бачу.
Марта швидко глянула на нього.
– Продовжимо розмову іншим разом, Марто.
Коли Симон вийшов із церкви, задзвонив його мобільний. Він подивився на дисплей. Код показав, що виклик іде з Драммена.
– Хефас.
– Це Генрік Вестад.
Полісмен, що розслідував убивство дружини судновласника.
– Я в кардіологічному відділенні Центральної лікарні Бускеруда.
Симон міг здогадатися, що він почує далі.
– Леїф Кройнаес, наш свідок, хворий на серце. Лікарі вважали, що він поза небезпекою, але…
– …він раптово помер, – підхопив фразу Симон і зітхнув, торгаючи себе за ніс великим і вказівним пальцями. – Він був один у палаті, коли це сталося. Патологоанатом не знайде нічого підозрілого. А ти дзвониш мені, бо не хочеш бути єдиним, хто не зможе заснути сьогодні вночі.
Вестад не відповів.
Симон поклав мобільний телефон у кишеню. Вітер посилювався; Симон подивився на небо над дахами. Ще не видно було напевне, але він знав зі свого головного болю: наближається циклон.
Мотоциклу, що стояв перед Ровером, належало воскреснути з мертвих. Це був Harley-Davidson Heritage Softail, модель 1989 року, з масивним переднім колесом, улюбленець Ровера. Коли він отримав його, це була напівзруйнована розвалюха з робочим об’ємом двигуна 1340 см3. Попередній власник ставився до нього без любові, терпіння і розуміння, яких потребує ця марка, на відміну від своїх поступливіших японських родичів. Ровер замінив гонкову шийку колінчастого вала, підшипник нижньої головки гонка, поршневі кільця і відрегулював клапани; відтак мало що залишилося від початкової моделі, коли мотоцикл перетворився на силача з робочим об’ємом двигуна 1700 см3 і гальмівною потужністю 119 кінських сил на заднє колесо, що до того мало тільки 43. Ровер витирав мастило з передпліччя з витатуюваним на ньому собором, коли раптом відчув переміну в освітленні. У першу мить він подумав, що то обіцяна прогнозом погоди перемінна хмарність. Та щойно звів очі, як зауважив чиюсь постать у дверях своєї майстерні.
– Хто там? – Ровер і далі відтирав мастило з рук.
Візитер мовчки рушив до нього. Скрадаючись. Як хижак. Ровер знав, що найближча його зброя надто далеко, щоб він спромігся вчасно до неї дотягтись. І саме так воно й мало бути. Він покінчив з колишнім способом життя. Це все нісенітниці, буцімто коли вже потрапив до тюряги, потім неможливо зійти з кривої доріжки на чесний шлях. Насправді це лише питання сили волі. Все дуже просто. Коли справді хочеш, то зможеш. Але якщо твої наміри
